Практичний психолог: 

Семерня Ірина Миколаївна

Освіта: вища, закінчила СДПУ ім. А. С. Макаренка, здобула кваліфікацію практичного психолога в закладах освіти, вчителя англійської мови і зарубіжної літератури, 2007 р. 

Методична проблема: "Психологічний супровід дітей спеціальної групи з вадами мовлення"

 Хобі: спорт, вишивання, читання літератури з пісочної терапії

Психологічна допомога малюкові під час адаптаційного періоду до ДНЗ

Адаптація-поділяється на психологічну та фізіологічну.                                                                                   Адаптація-це пристосування організму людини до нової обстановки, а для дитини дитячий садочок безсумніву є новим, ще невідомим простором, з новим оточенням і новими стосунками. Адаптація включає широкий спектр індивідуальних реакцій , характер яких залежить від психофізіологічних і особистісних особливостей дитини, від сімейних стосунків, що склалися, від умов перебування в дошкільному закладі.Головне, потрібно пам’ятати, що до 2-3 років у дитини немає досвіду спілкування з однолітками. У цьому віці дорослий виступає для дитини, як партнер по грі, взірець для наслідування і задовольняє потребу дитини в доброзичливій увазі та співпраці. Однолітки цього дати ще не можуть, оскільки самі потребують того самого. Тому, дитина не може швидко адаптуватися до дошкільного закладу, оскільки сильно прив’язана до матері, і її зникнення викликає бурхливий протест малюка, особливо, якщо він вразливий і емоційно-чутливий.                                                                             Чим раніше дитина буде віддана до дошкільної установи, тим більшетовариською вона буде на далі. Хоча слід урахувати можливість, що можливий первинний емоційний контакт, така дитина встановить не з матір’ю,  а з однолітками, і це може не кращим чином позначитися на розвитку її емоційної сфери-надалі у такої дитини можуть виникати складності з відчуттям глибокої любові, прихильності, співчуття.Таким  чином, чим більш розвиненіший емоційний зв'язок з матір’ю, тим важче проходитиме адаптація. Тому, на час адаптації дитини, важливо організувати співробітництво мами з вихователем. Потрібно роз’яснювати матері, що їй слід допомагати дитині звикати до дитячого садка. Термін адаптації дітей такий: у ранньому віці-7-10 днів; у молодшому дошкільному віці (3 роки)-2-3 тижні; у старшому дошкільному віці-1 місяць.                                                                                                                  

   За звичай кожна дитина по-різному реагує на нову ситуацію, проте є і певні загальні ознаки. Завжди нелегко звикають до дитячого садка, або ясел єдині в сім ї діти, особливо надмірно опікувані, залежні від матері, ті, що звикли до виняткової уваги, невпевнені в собі. Гірше за інших почуваються в дошкільних установах діти з флегматичним темпераментом. Вони не встигають за темпом життя в дошкільній установі : не можуть швидко одягнутися, зібратися на прогулянку, поїсти. А якщо вихователь не розуміє проблем такої дитини, то починає ще більше підганяти малюка, при цьому емоційний стрес діє таким чином,що дитина ще більше загальмовується, стає млявішою, байдужішою. Такій дитині потрібні постійна увага і підтримка з боку вихователя, оскільки інші діти схильні дратувати і кривдити слабких та залежних. При цьому, зазвичай, надмірна вимогливість і принциповість вихователя буде серйозним гальмом. Ускладнюючим чинником адаптації слід також визначити і конфлікти в сімї, нетовариськість батьків. Діти мимоволі засвоюють негативні риси поведінки батьків, що ускладнює їхні стосунки з однолітками. Вони поводяться невпевнено і нерішуче, багато хвилюються, сумніваються, тому не можуть бути легко прийнятими в групі. Вступ до співтовариства дітей, як показує досвід, легко переноситься дитиною, якщо вона до того часу вже звикла до контактів з дорослими та дітьми, що не належать до сімї. Це допомагає малюкові швидше пристосуватися до нових умов, людей, ситуацій. Дитячий садок – це позитивний чинник, що є важливим для повноцінного виховання. І з цим не можна не погодитися. Виховання у колективі виробляє у малюка позитивні соціальні стереотипи поведінки-самостійність, увагу до оточуючих, готовність допомогти іншому, а також здатність перебувати в колективі.                                                                                                                                        Мистецтвоспілкування з іншими членами співтовариства багато в чому визначає все людське життя: починаючи від знайомства з особами протилежної стані з подальшим створенням сім’ї і закінчуючи виробничими  відносинами(працевлаштування, кар’єра, контакти з керівництвом). Мистецтво спілкування, безперечно, слід учитися з дитинства.                                                                                                                               Адаптація дитини в колективі, контакти з іншими дітьми і вихователями, формування  навичок, ігри, заняття, дотримання режиму, підготовка до свят - ось неповний перелік позитивного пливу дитячого садка.                                                                                                                                                           Перші кроки дитини в дитячому садку, як правило непрості. Початок відвідування дошкільного закладу-це не тільки нові умови життя і діяльності, життя і харчування, а й нові контакти та обов’язки. Це дуже напружений період, який потребує від кожного малюка активних  психологічних і фізичних  форм пристосування. Звикання до дитячого садка часто супроводжується порушенням емоційного стану дошкільника, погіршенням сну, апетиту, підвищенням захворюваності.                                                                    Соціально-психологічна адаптація до дитячого садкау різних дітей відбувається не однаково, відповідно до віку, типу вищої нервової діяльності, стану здоров’я, стилю виховання в сім’ї, родинних взаємин, рівня розвитку в дитини ігрових навичок, її контактності, доброзичливості, емоційної залежності від матері тощо. Виділено  три групи дітей  за характером пристосування до нових умов:

 

Перша група - ті, кого процес адаптації проходить легко і безболісно. Ці діти цікавляться іграшками й ігровою діяльністю, комунікабельні, самостійні, врівноважені. У сім’ї спілкування батьків з дитиною доброзичливе, поважне.                                                                 

Друга група - малюки, які адаптуються повільніше й тяжче. Їх поведінка характеризується нестабільністю, періоди зацікавлення грою змінюються періодами байдужості, вередування. Їм бракує довіри у ставленні до вихователів, інших дітей. Навички гри та спілкування у таких малюків  розвинені недостатньо. Ці діти часто бувають малоініціативними, менш самостійними, дещо можуть робити самі, але здебільшого залежать від дорослого. З боку батьків спостерігаються нестабільність у спілкуванні: доброзичливі, розважливі звертання змінюються окриками, погрозами або послабленням вимогливості, неувагою.

Третя група -діти, які важко пристосовуються до нового середовища. Як правило, вони несамостійні, неконтактні, звичні до нестабільностів режимі дня, швидко втомлюються. Ігрові  навички у них часто бувають не сформовані. Такі діти нерідко зіткаються з проявами авторитарності, жорстокості або, навпаки, зайвого лібералізму з боку дорослих, що спричиняє острах, недовіру до вихователя чи повне ігнорування його й інших дітей. Сон, апетит у таких дітей часто бувають погані або зовсім відсутні. Їм притаманна висока захворюваність, яка ще більше уповільнює звикання до нового оточення і нових вимог.Процес адаптації до умов дитячого садку, окрім певної тривалості у часі, що є різним для кожної дитини, має кілька основних етапів (фаз):                                                                                                                                       1). «Шторм» -у відповідь на комплекс нових впливів усі системи організму дитини відповідають бурхливою реакцією і значним напруженням. Підвищуються збудливість, тривожність, можливе збільшення агресивності, або заглиблення у себе. Поганий сон, апетит, настрій. Фізіологічна і психологічна «буря» триває від 2-3 днів до 1-2 місяців (в окремих дітей).   

2). «Штурм ущухає» - період нестабільного пристосування, коли дитячий організм шукає оптимальні варіанти реакції на зовнішні впливи. Малюк продовжує придивлятися до нового оточення, робить спроби долучатися до спільної діяльності, стає більш активним, зацікавленим, урівноваженим. Цей період триваліший,- від 1 тижня до 2-3 місяців.                                                                                                                  

3). «Штиль» - період відносно сталого пристосування. Організм знаходить найбільш сприятливі варіанти реагування на нові умови життя, режим дня, спілкування. Дитина починає активно засвоювати нову інформацію, встановлювати контакти, брати реальну участь у заняттях. Зменшуєтьсязахворюваність, стабілізується сон, апетит, настрій. Цей період триває від 2-3 тижнів до півроку. Тепер трохи докладніше, що відбувається з дитячою психікою у цей період. Такого гарного малюка неначе підмінили. З будь-якого приводу – істерики та вередування. Він утратив усі навички самообслуговування, якими володів, у нього знову мокрі штанці, він начебто забув, як користується ложкою, і майже перестав говорити, він начебто забув, як користуватися ложкою, і майже перестав говорити, принаймі – реченнями. Так будь-яка людина, особливо маленька, реагує на стрес, тобто ніби «відступає» у своєму розвитку на крок назад. Зазвичай усе повертається на свої місця досить швидко, тільки-но закінчується адаптаційний період. А ще дитина стає нервовою і полохливою, а найголовніше-чомусь зовсім не хоче ходити до дитячого садка. Батьки дивуються, розповідають, що ще вчора дитина квапила їх, питала, коли ж піде гратися з іншимидітлахами до садочка, а сьогодні… Вранці діймає їх плачем, та таким гірким, що серце кров’ю, просить не вести її нікуди, обіцяє, що буде добре поводитися, щоб тільки мама залишила її вдома, вона просто боїться йти до садка. Чим викликаний цей страх. Страх – звичайний супутник адаптаційного періоду. У новій обстановці дитина бачить в усьому приховану загрозу для себе. Вона боїться незнайомих дітей, нового приміщення, чужих дорослих, яких вона відтепер має слухатися, боїться зробити щось не так і бути покараною. І, нарешті, вона боїться панічно, що ви про неї забудете, не прийдете за нею. А ще маленьким дітям часто важко дається встановлення контакту з незнайомими дітьми. Досі поруч завжди була мама, за якою, в разі чого, можна було сховатися. А тепер дитина має залишитися сама в новому світі. До речі, як тільки ваше маля налагодить контакт з однолітками в групі, адаптаційний період, вважайте, минув. Це найпотужніший стимул, що відволікає від будь-яких страхів і туги за мамою. Що провокує стрес дитини в період адаптації до дитячого садка?  Це відрив від матері. Адже мама – найголовніше, що є в неї, її повітря,її життя. І раптом мама «обміняла» її на якусь роботу, «зрадила». Саме так розцінює цю ситуацію трирічна дитина. Така улюблена і найкраща мама на світі, можна сказати, кинула її напризволяще серед жахливої нової обстановки та незнайомих дітей. Щоб у цій обстановці «вижити» , необхідно поводитися не так, як удома. Алемаля ще не знає цієї  нової форми поведінки й тому страждає, побоюючись зробити щось не так. Якщо цей перший крок засвоєно успішно, надалі їхнє дитя буде швидко адаптуватися у будь - якій новій обстановці протягом усього життя. Стрес перших тижнів провокує швидкий розвиток усіх адаптаційних механізмів дитини, що є для неї чудовою школою життя; і цей механізм є  формуючим елементомв психіці дитини на довгі роки.


"Як батькам спілкуватися з дитиною в період адаптації до ДНЗ"

1 . У період адаптації дитини до нових умов дошкільного закладу будьте особливо уважними до її поведінки, настрою, самопочуття.
2. Дуже важливо вранці створювати атмосферу гарного настрою, це зумовлює успіх протягом усього дня перебування дитини в садочку: будіть дитину лагідними словами, м’якими дотиками рук, поцілунками.
3. Говоріть дитині вдома, що в садочку їй буде також цікаво, як і дома, там багато хороших діток, нових іграшок…
4.Не погрожуйте дитині садочком як покаранням за гріхи та неслухняність.
5. Учіть дитину елементарних навичок самообслуговування: проситися на горщик, користуватися носовичком, мити руки, їсти.
6. Забезпечуйте єдність виховного процесу всіх членів сім’ї, говоріть дитині чітко, що можна робити, як це робити, а що не можна і чому. Тоді ваша дитина розумітиме, чого конкретного ви вимагаєте від неї.
7. Цікавтеся у вихователів, як ваша дитина грається, як спілкується з іншими дітками.
8. Обов’язково повідомляйте вихователів про звички вашої дитини, особливості здоров’я, поведінки, як лагідно називаєте вдома свою дитину.
9. Проконтролюйте, аби початок відвідування дитячого садочка не припав на епікризні періоди: 1 рік та 3 місяці, 1 рік 6 місяців, 1 рік 9 місяців, 2 роки 3 місяці, 2 роки 9 місяців,3 роки.
10. Тримайте тісний зв’язок із персоналом групи й будьте певні, що працівники зуміють прийняти і зрозуміти вашу дитину і по-материнські подбають про неї.

Батькам на замітку:

"Ознаки емоційного комфорту дитини під час її перебування в ДНЗ"
1. Бажання йти до дитячого садка.
2. Адекватний вияв емоцій дитиною, наявність позитивних емоцій, позитивна реакція на нові іграшки.
3. Здатність дитини адекватно й достатньо тривало відгукуватися на емоційні реакції оточуючих.
4. Висока комунікабельність дитини.
5. Висока пізнавальна діяльність та активність.
6. Активна ігрова діяльність.
7. Малюнки у світлих тонах.
8. Стабільність рухової активності – дитина рухлива.
9. Відсутність проблем з їжею та сном.

"Чинники, що впливають на адаптацію дитини до ДНЗ"

1. Вік дитини.
Відносно спокійно протікає період звикання дітей 3,5-4 років. У цьому періоді дитина поступово входить в рамки інтересів сімейного кола. Цього немає в період 3,5-4 років. Адаптаційний період дуже проходить важко. Малюк відчуває паніку, неприйняття. Дитина відмовляється приймати допомогу дорослого. Знаходячись у нервовому збуджені дитина не відчуває голоду. Повернувшись додому малеча, перше що відчуває – неймовірне полегшення та відчуття голоду. Дає про себе знати і нервове напруження: в дитини все викликає сльози, не може відпустити маму ні вдень ні вночі, довго не може заснути, часто прокидається з плачем. Таке не проходить безслідно, і як результат – через 3-4 дні дитина захворіє.

2. Поведінка дитини.
Поведінку в період адаптації важко передбачити навіть дбайливим мамам.Умовно таких дітей поділяють на 3 групи.
Більшість дітей. Вони різко, бурхливо показують своє негативне ставлення до відвідування ДНЗ. Голосно плачуть, кидаються на підлогу, дряпаються, кусаються, то просяться на руки, то біжать до дверей. Малюк може притихнути, щоб через 4-5 хвилин з новою енергією знову плакати. Діти з такої групи звикають до 30 днів.
Деякі діти. Після розлуки з мамою замикаються, стають насторожені, напружені. В них вистачає сил тільки на те, щоб забитися в який куточок, щоб ніхто їх не трогав. Ці діти ледь стримують плач, їх погляд нерухомий, вони не граються, мовчать. Як тільки маму бачать зразу біжать до неї і плачуть. Адаптація триває 2-3 місяці.
Комунікабельні малюки. Переступивши поріг дитсадка, вони беруть ініціативу в свої руки як з іншими дітками так і з дорослими. Протягом дня розповідають дорослим все, що знають. Самостійно роздягаються, їдять, у ліжку лежать спокійно. Адаптація триває 4-5 днів.

3. Досвід дитини.
Малюк із сім’ї, де є бабуся, дідусь, тітонька, дядя, брати та сестри вмііє по-різному поводитися з різними членами сім’ї, знає чого від кого чекати, з цікавістю обстежує незнайомі місця. Відрізняється поведінка дітей, батьки яких живуть маленькому сімейному колі. Їх коло спілкування обмежене. У дитини закріплюється невід’ємний зв’язок з мамою: залишившись на деякий час без неї, впадає в паніку. Адаптаційний період важкий і може стати причиною неврозу. Не маючи великого життєвого досвіду в новому середовищі, дитина може налякатися і починає поводитися неадекватно: лазить, хоч і вміє ходити, замовкає – хоч і уже почала говорити.

4. Індивідуальні особливості малюка.
Якщо дитина активна, має пізнавальний інтерес, вона адаптується легко. Інший малюк повільний, любить гратися наодинці, шум та голосні розмови дратують його. Він хоч і вміє сам одягатися та їсти, але це робить повільно. Усе це відкладає відбиток на його ставленні до навколишнього середовища. Такій дитині потрібно більше часу на адаптацію. Під час адаптаційного періоду важливо створити в домі спокійні умови, з розумінням ставитися до безпідставних вередувань малюка, більше гуляти з ним, займатися цікавою діяльністю. Слід раніше вкладати дітей спати, в цей період менше ходити в гості.

ОГОРНІТЬ СВОЮ ДИТИНУ ЛЮБОВ’Ю ТА БЕРЕЖІТЬ ЇЇ НЕРВОВУ СИСТЕМУ!

"Правила роботи та стилі поведінки для батьків з дітьми підвищеної тривожності"

·                  Налагодьте стосунки з дитиною, щоб він відчував себе спокійно і впевнено: слухайте свою дитину; проводите разом з ним якомога більше часу; розповідайте йому про свої дитячі вчинках, перемоги та невдачі; якщо в сім’ї кілька дітей, постарайтеся спілкуватися не тільки з усіма разом, а й зумійте приділити увагу кожному окремо.

·                  Слідкуйте за собою, особливо якщо ви перебуваєте під дією стресу і вас легко вивести з рівноваги. В цьому випадку краще відкласти спільні справи з дитиною (якщо це, звичайно, можливо). У ті хвилини, коли ви засмучені або розгнівані, зробіть для себе що-небудь приємне, те, що могло б вас заспокоїти: прийміть душ, випийте чаю, послухайте улюблену музику і т.д.

·                  Слідкуйте за своєю мовою. Постарайтеся, щоб тон голосу був спокійним, доброзичливим. Навіть якщо дитина завинила, намагайтеся не кричати на нього, і вже у жодному разі не загрожуватиме. Краще розібрати неприємну ситуацію в спокійній обстановці, коли і дитина, і дорослий заспокояться і будуть готові до діалогу.

·                  Приймайте вашої дитини безумовно, тобто любите його не за те, що він гарний, розумний, відмінник, помічник і т.д., а просто так, просто за те, що він є. Подивіться, наскільки вам вдається приймати вашої дитини. Для цього протягом 2-3 днів порахуйте, скільки разів ви звернулися до нього з позитивними висловлюваннями (вітанням, схваленням, підтримкою), і скільки – з негативними (докором, зауваженням, критикою). Якщо кількість негативних звернень дорівнює або перевищує число позитивних, то зі спілкуванням у вас не все благополучно. Обіймайте свою дитину не менше 4-х разів на день (звичайне ранкове привітання і поцілунок на ніч не вважаються).

Примітка: непогано то ж робити і по відношенню до дорослих членів сім’ї. Успіхів, удачі та взаєморозуміння!

 

 

МАЛЕНЬКІ НЕСЛУХИ:

ЯК НЕ ПРОГЛЕДІТИ І НЕ ПОМИЛИТИСЯ

Неслухняні, надміру активні, замкнуті, такі, що не йдуть на кон­такт з дорослими і не вписуються у загальну систему, — всі ці риси об'єднуються у поняття "складні діти". Успішно взаємодіяти з таки­ми малюками не завжди до снаги навіть їхнім батькам. Що вже говорити про педагогів, які мають організовувати освітню роботу з цілою групою дітей з різними особливос­тями? На допомогу батькам і педагогам надаємо поради різних фахівців щодо виявлення причин неадекватної поведінки дітей та організації ефективної вза­ємодії з ними. Сьогодні поговоримо про прояви розладів аутистичного спектра.

Дивна поведінка, неслухняність, постійне ігнору­вання прохань і вказівок дорослих — не рідкість для сучасних дошкільнят. Особливо це спантеличує і дратує педагогів, адже їм доводиться мати справу одразу з цілою групою дітей, і поведінка одного ве­редуна іноді стає загрозою для дотримання режиму та плану освітньої роботи всієї групи. Через постійні скарги вихователя в батьків складається вражен­ня, що він упереджено ставиться до їхньої дитини, хоча вони й самі не завжди можуть упоратися з нею. Спробуємо розібратися у головних питаннях, які хвилюють педагогів і батьків "складних" дітей.

Чи завжди некерована поведінка малюка є ознакою невихованості або негативного став­лення до когось?

Звісно, ні. Часом це може бути проявом індивіду­альних особливостей темпераменту дитини або й порушень розвитку.

Так, діти-холерики фізично не можуть перебува­ти у стані спокою. Вони відчувають постійну потребу рухатися, досліджувати, отримувати нові враження у швидкому темпі. Втім, з ними можна поговорити і домовитися про прості правила поведінки. Ці діти здатні, хоч і ненадовго, зупинитися, послухати до­рослого. А зробивши якусь шкоду, можуть миттю прибігти й щиро зізнатися в цьому.

Малюки з гіперактивністю виділяються з-поміж інших виразною незграбністю рухів, невмінням регулювати свою силу. Вони можуть ненавмис­но зачепити, вдарити. При цьому гіперактивний малюк добре усвідомлює, що це погано, відчуває провину й сором за свою надмірну рухливість та незграбність.

Значні труднощі у спілкуванні та регуляції поведін­ки властиві також дітям з розладами аутистичного спектра. Але за своєю поведінкою вони істотно від­різняються від інших дітей і потребують особливого підходу.

Що ж у поведінці малюка має занепокоїти і пе­дагогів, і батьків та спонукати їх шукати допомо­ги у спеціалістів?

Аутистичні розлади мають різноманітні прояви, які можуть по-різному сполучатися між собою. Але суттєві зміни в багатьох сферах розвитку дитини (фізичній, емоційній, пізнавальній та мовленнєвій) мають стати для батьків приводом уважніше приди­витися до свого малюка. Зокрема, варто звернути увагу на такі прояви в поведінці маляти.

ТРУДНОЩІ СОЦІАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ

· Малюк не проявляє інтересу до традиційних ди­тячих забавлянок: "А де ти?", "Ky-ку!", "Де наші ніжки?".

· Дитина не прагне до тактильного контакту (обій­мів, погладжувань) — або виривається, або "об­висає" на руках.

· Малюк використовує руку дорослого як інстру­мент для досягнення бажаного, не послуговуєть­ся словами "дай", "ось".

· Уникає тривалого погляду в очі.

· Він не цікавиться іншими дітьми, їхньою грою. Може спостерігатися знижений емоційний фон, слабка емоційна виразність під час спілкування.

· Його поведінка незвична, неординарні інтереси, захоплення тощо.

· У дитини може спостерігатися надмірна захопле­ність технікою, зацикленість на ній, яка витісняє інші інтереси.

· Малюк використовує побутові предмети не за призначенням, для незрозумілих неігрових дій (часто такі дії не відповідають функціональному призначенню предмета) — постукування, розгля­дання, крутіння.

· Дитина постійно викладає іграшки або будь-які предмети в певній послідовності (ланцюжок, по­тяг з кубиків, ляльок, машинок, взуття). Це стає для неї єдиним видом гри. А спроби змінити цю гру спричинюють сильну емоційну реакцію (про­тести, істерику, крик).

· Дорослим стає майже неможливо залучити ма­люка до спільної гри, ввести інший сюжет чи ігрові дії. Дитина завжди віддає перевагу власним ін­тересам та ігровим діям.

НЕЗВИЧНА СЕНСОРНА ЧУТЛИВІСТЬ

Характерною для дітей з аутичними розладами є наявність водночас надмірної (гіпер-) та недостат­ньої (гіпо-) чутливості до різних впливів.

· Дитина може стати некерованою (плакати, кричати, затуляти вуха, розгойдуватись, бити чи дряпати себе) в ситуації сенсорного пере­вантаження — незнайоме або людне місце, не­звичні гучні звуки, надмірне штучне освітлення.

· Малюка майже неможливо вмовити підстриг­тись, обрізати нігті, помитися (чи вимити якусь частину тіла, наприклад, голову).

· Малюк може прагнути зазнавати ударів, на­вмисно падати. Йому може подобатись відчу­вати тиск на своє тіло (залазить під диван чи до шафи, де багато речей).

Хочемо застерегти: помітивши якісь із пере­лічених ознак незвичної поведінки у вашої дитини, в жодному разі не поспішайте "ставити їй діагноз". Придивіться до малюка уважніше — можливо, це ситуативний прояв втоми чи роз­дратованості.

Батькам, які спостерігають подібну поведін­ку своєї дитини постійно, обов'язково слід звер­нутися по професійну допомогу, передусім ме­дичну. Необхідно проконсультуватися у дитячого психіатра, клінічного психолога, невропатолога. Тільки комплексне дослідження допоможе уник­нути помилок і спланувати корекційну роботу з дитиною та шляхи реабілітації для всієї родини й для дитини зокрема.

У спілкуванні з дітьми-аутистами педагогам до­водиться долати значні труднощі. Дорослі часто сприймають некеровану поведінку дитини як ви­клик, прояв протесту та непокори. Але її причини слід шукати зовсім в іншій площині.

Як допомогти малюку з проблемами у соціальній та комунікативній сферах почати взаємодіяти з вихователями й однолітками в дитсадку?

Насамперед варто пам'ятати, що такий малюк, як і решта дітей, потребує любові, уваги та можливості розкрити свій потенціал. Але особливості його роз­витку зумовлюють необхідність застосування спеці­альних підходів та методів.

Зокрема, не слід вдаватися в спілкуванні з ним до розлогих монологів-пояснень, чому не можна пога­но поводитися — таким малюкам непросто сприй­мати й осмислювати вербальну інформацію. Прос­ті правила у вигляді картинок, які ви розмістите у квартирі та груповій кімна­ті дитсадка, будуть значно ефективні­шими. Наприклад, правило "Дотримуй­ся тиші!" можна зобразити так:

Дитина з аутизмом використовує неефективну (агресивну) поведінку для повідомлення про свої потреби та бажання: пити, їсти, сходити в туалет, відпочити, погратися тощо. Щоб запобігти проявам такої поведінки, варто привчати дитину повідомляти про свої бажання за допомогою жесту чи картки з відповідним зображенням. Такі малюнки та символи можна самостійно знайти, вибрати і роздрукувати на сайті рісtoselector.eu.

Люди з типовим розвитком за допомогою доти­ку зазвичай проявляють свою приязнь і любов, а у дитини з аутизмом це викликає неприємні фізичні відчуття. Тому спілкуючись з аутичною дитиною, до­речно використовувати нейтральні способи вира­ження своїх почуттів: плескати в долоні, плеснути долонею по долоньці дитини, обережно торкнутися кінчиків пальців її рук своїми. Вираженням вашої приязні до дитини може стати можливість пограти в її улюблену гру, послухати улюблену пісеньку, з'їсти улюблене печиво.

Вихователям дитсадка часом буває дуже непро­сто привернути увагу дитини до себе, до того, що відбувається на занятті, до іграшки, до інших дітей. Традиційні пояснення, вмовляння не спрацьовують. Це спантеличує педагога, сприймається як вияв неповаги, непокори. Тому батькам варто якнайраніше детально розповісти вихователю про особливості та інтереси дитини, щоб той міг ура­ховувати їх, організовуючи роботу в групі та спілку­ючись з дитиною.

Наприклад, якщо малюкові подобається фуні­кулер, можна провести заняття, присвячене цьому виду транспорту. Якщо дитині подобається слухати музику, рухатись під музику, доречними будуть му­зичні паузи під час різних видів діяльності.

 

Співпраця з дитиною, яка має прояви аутизму, — це справжнє випробування і для родини, і для вихователів. Але це може стати і чудовою мож­ливістю для особистісного та професійного зрос­тання дорослих, що спілкуються з таким малюком, для розвитку їхньої педагогічної творчості. Тому об'єднуйте свої зусилля заради щастя маленької людини, яка, попри проблеми в поведінці, так само як й інші, варта любові, поваги, можливості реалі­зувати свої здібності.

Download
консультація дитина і компютер.docx
Microsoft Word Document 18.9 KB

  Тренінг для педагогів: "Спілкування. Техніки відмови співрозмовнику"

 

     Відмовити співрозмовнику часом буває нелегко, особливо якщо ми розмовляємо віч-на-віч і якщо співрозмовник наполягає на виконанні його прохання. Іноді нам хочеться щире допомогти, і ми робимо це, отримуючи в нагороду визнання, вдячність або задоволення тому, що здатні робити людям добро. Але бувають випадки, які ставлять нас перед дилемою: допомагати чи ні, коли ми розуміємо, що надання допомоги принесе нам масу незручностей і труднощів, а відмова в нашому понятті - це щось на кшталт втрати симпатії оточуючих. Насправді щирий відмову часом звучить краще, ніж нещире згоду.

         Іспанський письменник і філософ 17 століття Бальтасар Грасиан-і-Моралес у своєму бестселері «Кишеньковий оракул» писав, що люди повинні вміти не тільки поступатися один одному, але також повинні вміти і відмовляти. Іноді «ні» звучить набагато привітніше, ніж «так». Люди не можуть постійно робити те, що з'їдає їх дорогоцінний час. «Хто належить усім, не належить собі».

Теоретична частина

 

Прямолінійне «ні»

          Існує думка, що у разі відмови співрозмовникові ми обов'язково повинні пояснити причину відмови. Але це зовсім не так. Іноді ми не можемо назвати дійсну причину, і змушені вигадувати її. Часом це звучить надумано і нещиро, що може бути відмічено співрозмовником. Чи не краще просто сказати «ні», ніж брехати і складати на ходу виправдання? Просте, пряме «ні» звучить дуже переконливо і не залишає місця для подальшого ведення переговорів. Ми можемо просто сказати «ні», не додаючи до цього нічого, можемо сказати в більш м'якій формі: «Ні, я не можу це зробити» або «Ні, я віддаю перевагу цим не займатися».

          Якщо співрозмовник все-таки намагається з'ясувати причину відмови або вдається до різних прийомів, маніпуляцій, щоб схилити нас на свій бік, можна використовувати модифікацію цієї техніки під назвою «Техніка зіпсованої пластинки». Суть її полягає в тому, що ми дослівно повторюємо декілька разів одну й ту саму коротку фразу відмови.

Наприклад:

- Ні, я не можу це зробити, - говоримо ми.

- Ну, будь ласка, останній раз. Я тебе дуже прошу, - наполягає співрозмовник.

- Ні, я не можу це зробити, - повторюємо ми.

           Ця техніка дуже ефективна в спілкуванні з агресивними або напористими людьми, тому що виключає можливості для подальшого ведення переговорів.

Рефлексивне «ні»

         Це більш м'яка форма відмови співрозмовника. «Рефлексивний» в перекладі з англійської означає «поворотний». Суть цієї техніки полягає в тому, що ми уважно вислуховуємо людини, показуємо наше співчуття (повертаємо його емоції), додаючи в кінці відмову. Ми можемо сказати, наприклад: «Так, я бачу, тобі дуже нелегко, і я в цій ситуації не можу тобі допомогти» або «Я розумію, як ти втомилася за останній тиждень, але, на жаль, я не зможу виконати твоє прохання» . Якщо наше співчуття звучить щиро, нам нема чого пояснювати причину відмови. Рефлексивне «ні» найбільш ефективно в кінці бесіди, так як не залишає можливості для подальшого ведення переговорів.

            Ця техніка ефективна у спілкуванні з людьми, які намагаються зіграти на ваші почуття, викликати нашу жалість або в тих випадках, коли людині не так важливо наша згода, як підтримка і співчуття.

Обгрунтоване «ні».

            У деяких ситуаціях ми маємо серйозну причину для відмови й готові розкрити її співрозмовнику, зробивши свою відмову обгрунтованим. Дотримуючись цієї техніки, ми використовуємо просту формулу: «я не можу це зробити, тому що ...» і далі пояснюємо справжню причину. Є.В. Сидоренко (2001) пропонує техніку відмови «з трьох причин»: три причини, а не одна - це більш переконливо і вагомо, а формула відмови може бути такою: «Я не можу зробити цього з трьох причин»: три причини, а не одна - це більш переконливо і вагомо, а формула відмови може бути такою: «Я не можу зробити цього з трьох причин ...» Герой одного з популярних пісень, використовуючи цю техніку, співає: «У мене на це п'ять причин ...» П'ять причин - звучить ще більш вагомо, але, як показує практика, може виявитися зайвим. При використанні даної техніки також важлива лаконічність, інакше партнер по спілкуванню може забути або втратити наші доводи.

          Ця техніка особливо підходить у спілкуванні з людьми, які старші за нас за віком або займають більш високе положення по службових сходах. Ця техніка є досить ввічливій формою відмови і може бути використана як у формальній, так і в неформальній обстановці.

Відстрочене «ні»

          Ця техніка допомагає нам виграти час, а також при необхідності дає можливість звернутися за порадою до близьких людей. Суть цієї техніки полягає в тому, що ми не кажемо «ні», відразу, а просимо час на обдумування.

          Ця техніка особливо підходить для людей, які звикли аналізувати свої вчинки, часто сумніваються у своїх діях або настільки завантажені роботою, що не можуть у короткий проміжок часу оцінити свої можливості. У таких випадках можна попросити невеликий тайм-аут і відповісти співрозмовникові, не кривлячи душею, що вам необхідно подумати.

          Наприклад: «Я не можу тобі сказати зараз, тому що я повинна подивитися свої записи в тижневику. Я точно не пам'ятаю всі свої плани на завтра », або« Перш ніж відповісти, я повинна порадитися з чоловіком », або« Можна я скажу трохи пізніше? Мені треба подумати », або« Коли останній термін, щоб я відповів? Я не можу сказати відразу », або« Мені треба час, щоб зважити свої можливості. Я подзвоню тобі. Добре? »І т.д.

        Таким чином, ми захищаємо себе від продовження переговорів. Відповісти пізніше по телефону або надіслати повідомлення з ким-то часто буває набагато простіше, ніж сказати «ні» співрозмовнику в момент спілкування віч-на-віч.

         Ця техніка підходить у спілкуванні з напористими, наполегливими людьми, з людьми, які не терплять заперечень.

Компромісне «ні», чи «ні» наполовину

           У деяких ситуаціях ми готові допомогти співрозмовнику, але не повністю, а частково. Припустимо, що ми дуже зайняті і частина прохання не можемо чи не хочемо виконати, тому що це приносить нам масу незручностей, але дещо ми готові зробити. У цьому випадку ми можемо запропонувати співрозмовнику свої умови: «Я не можу перевіряти домашні завдання вашого сина на кожному уроці, але якщо вас влаштує, я буду робити це кожну п'ятницю ...». Якщо ж наші умови не влаштовують опонента, ми маємо право відмовити в його проханні. Ця техніка ефективна і в тому випадку, коли ми готові допомогти співрозмовнику, але його умови нам здаються нереальними, і ми хочемо запропонувати свої.

Дипломатичне «Ні», або «Ні» у дрібницях

           Це свого роду запрошення до переговорів, які допоможуть знайти взаємоприйнятне рішення і одночасно відмовити співбесідника по тих позиціях, які ми не можемо (або не хочемо) виконати. На відміну від попередньої техніки, у нас немає готового рішення, і ми намагаємося його знайти разом зі співрозмовником, але при цьому відмовляємося робити те, що нам не під силу. Також ми можемо надати допомогу у вирішенні питання, запросивши до співпраці третя особа. Наприклад: «На жаль, я не займаюся репетиторством, але якщо ви хочете, я можу запитати колег і постараюся підшукати для вашої дочки педагога ...».

          Вибираючи ту чи іншу техніку відмови, завжди варто враховувати стан співрозмовника. Так, якщо співрозмовник збуджений або схвильований настільки, що може «не почути» наші аргументи, які ми збираємося йому надати, достатньо буде в момент розмови використовувати «прямолінійний» або «відстрочене« ні »», давши обгрунтування своєї відмови пізніше. Якщо ми відчуваємо, що можемо трохи заспокоїти співрозмовника, то краще використовувати «рефлексивне« ні »». У свою чергу, «обгрунтоване», «компромісне» і «дипломатичне« ні », переконливіше звучать в тих випадках, коли співрозмовник готовий йти на переговори і тверезо оцінює ситуацію. Однак «дипломатичне« ні »не підходить з людьми невротичного складу, яким важко прийняти якесь рішення.

          І ще одна рекомендація: перш ніж сказати співрозмовнику «ні», вирішіть для себе, чи дійсно ви хочете відмовити, зважте, що для вас важливіше на поточний момент - ваші власні інтереси або почуття, вибраного вами рішення, буде правильним, якщо воно принесе вам позитивні емоції і позбавить від зайвого головного болю.

Вправа «Чи вміємо ми задавати запитання правильно, щоб не отримувати відповіді« НІ »?»

Мета: вміння педагога правильно ставити запитання батьків або дитини з метою збору потрібної йому інформації щодо особливостей дитини, його взаєминам з батьками з однолітками і т.д.

Матеріал: картинки з намальованими на них «звірятками» (з геометричних фігур), маркери

Хід гри: учасники тренінгу діляться на пари, тренер роздає кожній парі по картинці. Один з учасників повинен активно задавати питання іншому і правильно їх формулювати з метою складання точно такий же картинці у себе на аркуші.

Обговорення: на скільки якісно були задані питання, які дозволили точно наблизитися до образів намальованим на картинках.

 

Вправа «Колобок і Лисиця»

Мета. Закріплення теоретичного матеріалу, відпрацювання навику протистояння маніпуляції і конструктивного розв'язання конфлікту.

Зміст: Учасники діляться на 3-4 групи, кожній з яких пропонується від імені героя російської казки «Колобок» «дати відсіч» маніпулятивним діям і словам Лисиці («Сядь до мене на носок, заспівай ще разок»). Колобок, озброєна знаннями про цивілізовані способи протистояння маніпуляціями, повинен за 5-10 хвилин написати і зачитати відповідь-відмову Лисиці (шість «Ні») та обгрунтувати їх (якщо це можливо). У процесі читання відповіді інші слухачі записують, які прийоми були вдало використані Колобком.

Методичні рекомендації при обговоренні вправи група робить висновок про те, які способи (техніки) «НІ», найчастіше використовувалися у виконанні завдання.

Зразкові відповіді колобка:

1. Я б, звичайно, не проти посидіти на твоєму гарному носику, але не можу прийняти твоє привабливу пропозицію з трьох причин

А) Я такий брудний, що тобі буде неприємно;

Б) Я круглий, можу впасти;

В) Високо забиратися доведеться.

2. Та й взагалі, я весь борошняний, висококалорійний. А ти така струнка і красива, то напевно стежиш за своєю фігурою.

3. Ой, дивися, Заєць біжить. А ти знаєш, на сусідній галявині я бачив мисливця з рушницею.

4. Якщо ж ти дійсно хочеш послухати мої пісні, почекай до п'ятниці: я запишу свій платиновий диск і подарую його тобі

5. А ти знаєш, Лисиця, я стривожений, твою пропозицію лякає мене. Давай краще розійдемося по-мирному, а то я мисливця покличу, і він зробить з тебе прекрасну шубу.

6. І взагалі, колись мені, покотився я далі.

  

1. Спостереження психологів показують, що при особистих контактах співрозмовники не здатні дивитися один на одного постійно, а лише не більше 60% загального часу. Однак час зорового контакту може виходити за ці межі в двох випадках: у закоханих і у агресивно налаштованих людей. Тому якщо малознайомий чоловік довго і пильно дивиться на вас, найчастіше це говорить про прихованої агресії.

      Цікаві факти з психології спілкування

2. Тривалість візуального контакту залежить від відстані між співрозмовниками. Чим більше відстань, тим більш тривалі контакти очей можливі між ними. Тому спілкування буде більш ефективним, якщо партнери сидять по різні боки столу - в цьому випадку збільшення відстані між ними буде компенсуватися збільшенням тривалості контакту очей.

3. Жінки довше дивляться на тих, хто їм симпатичний, а чоловіки - на тих, хто симпатизує їм. Як показують спостереження, жінки частіше за чоловіків використовують прямий погляд, а тому вони менш схильні сприймати пильний погляд як загрозу. Навіть навпаки, жінка вважає прямий погляд вираженням інтересу і бажання встановити контакт. Хоча аж ніяк не всі прямі погляди чоловіків жінки сприймають прихильно, багато залежить і від самої людини.

4. Не слід думати, що прямий погляд є ознакою чесності та відкритості. Вміє брехати людина може фіксувати погляд на очах співрозмовника, а також контролювати свої руки, не дозволяючи їм наближатися до лиця. Однак якщо брехун не так тренований, наприклад дитина, то обман можна легко дізнатися: руки його так і тягнуться до обличчя, загороджують рот і ніс, а очі бігають по сторонам.

5. Звуження і розширення зіниць не підкоряється свідомості, а тому їх реакція дуже чітко показує зацікавленість партнера в вас. Розширення зіниць показує посилення інтересу до вас, про ворожість розповість їх звуження. Однак подібні явища необхідно спостерігати в динаміці, бо розмір зіниці залежить також від освітленості. При яскравому сонці зіниці у людини вузькі, в темному приміщенні зіниці розширюються.

6. Теорія нейролінгвістичного програмування стверджує, що з руху очей співрозмовника можна дізнатися, які саме образи зараз у свідомості людини і чим він зайнятий в даний момент: придумує або згадує.

7. Якщо партнер дивиться наліво вгору або просто вгору, швидше за все він занурений у зорові спогади. Такий погляд можна спостерігати у людини, що відповідає на питання "як виглядає сторублевий банкнота".

8. Погляд у напрямку направо вгору видає зорове конструювання. Людина намагається уявити те, що він ніколи не бачив. Наприклад, спробуйте уявити вашого близького друга в скафандрі космонавта.

9. Погляд наліво в сторону говорить про слухових спогадах. Наприклад, згадайте звуки рояля. Якщо погляд спрямований направо в сторону - це ознака слухового конструювання. Наприклад, уявіть, як розмовляють інопланетяни.

10. Погляд наліво вниз - внутрішня розмова з собою.

11. Погляд направо вниз або просто вниз видає кінестетичні уявлення. Наприклад, емоційні і відчутні. Саме туди направлений ваш погляд, коли ви згадуєте свої відчуття від м'якої теплого ліжка, в якій лежали.

12. Для лівшів картина повністю протилежна.

13. Уміння невимушено і непомітно спостерігати за очима співрозмовника, а також аналізувати результати нададуть вам неоціненну допомогу, як в щоденних розмовах, так і у випадку важливої ділової бесіди.

      Тренінг для батьків:

"Ігри та іграшки наших дітей"

Теоретична частина.

Ігри займають важливе місце в житті дитини. Вони є його природним станом, потребою дитячого організму. Головна перевага гри в тому, що це активна і самостійна діяльність. Саме в грі, а не в навчанні і не в розмовах розвиваються здібності і формується особистість дитини. Гра сприяє підтримці у дитини гарного настрою, збагаченню його почуттєвого досвіду, розвитку мислення, уяви, мови. А діти з розвиненим мисленням, уявою, пам'яттю успішніше вчаться, краще орієнтуються в нестандартних ситуаціях. Гра - важлива умова соціального розвитку дитини. У ній діти знайомляться з різними видами діяльності дорослих, вчаться розуміти почуття і стани інших людей. Гра володіє психотерапевтичним ефектом, так як через ігрові дії дитина може позбутися негативних емоцій. Гра дає дитині особливе відчуття всесилля і свободи. Гра - найбільш природний і продуктивний спосіб навчання дітей.

 

гра - провідний вид діяльності дітей

гра - природний стан, потреба дитячого організму.

гра - активна і самостійна діяльність

у грі розвиваються здібності і формується особистість дитини

гра сприяє підтримці у дитини гарного настрою

гра розвиває психічні функції дитини (збагачення чуттєвого досвіду, розвиток мислення, уяви, мови)

гра - важлива умова соціального розвитку дитини.

гра має психотерапевтичним ефектом

гра дає дитині особливе відчуття всесилля і свободи

гра - найбільш природний і продуктивний спосіб навчання дітей

Давайте подивимося, в які сучасні іграшки грають наші діти і як вони впливають. Я коротко розповім про ці іграшках, а ви, якщо зі мною згодні, підійміть зелену картку, якщо ні - червону і обґрунтуйте своє рішення.

- Гра - засіб діагностики психічного стану дитини, її особистісного розвитку, але це і чудовий метод корекції тих чи інших дефектів, недоліків, відставання в розвитку. Ігрова психотерапія є однією з кращих психологічних методів. Іграшка допомагає дитині опанувати власними бажаннями, страхами. Страх темряви, наприклад, можна перемогти за допомогою чарівниці, яка буде його оберегом. Яка-небудь черепашка, камінчик, ганчірочка, гвоздик наділяються особливими властивостями, переживаннями і смислами. Ми часто виявляємо подібний "сміття", намагаємося навести порядок в дитячому куточку. І всякий раз стикаємося з протестами й проханнями дитини не викидати їх. А може бути й правда, краще нехай буде камінчик - чим трансформер, або черепашка - чим монстр.

Більшість сучасних іграшок здатні породити чудовиськ в душі маленької людини. З цим, на жаль, доводиться стикатися все частіше не тільки психологам, але й дитячим психіатрам, лікарям. Роботи у них стає все більше.

- Ви згодні чи ні?

- Зараз у продажу велику кількість іграшок, що зійшли з екранів телевізорів і розкручених дитячими серіалами: покімони, монстри, людина- павук, Бетмен. Ці іграшки сприяють накопиченню агресивних фантазій дитини

До категорії монстрів можна віднести всілякі игрушки- трасформери: людина- машина, людина-робот, людина- чудовисько. Дорослі немов забули, що іграшка - це не просто забава. Вона закладає в душу дитини первісні поняття добра і зла. І небезпечно, якщо це відбувається в грі з негативним героєм. Будь-яке програне дитиною дія здатна відтворювати себе в реальності. Іграшка програмує поведінку дитини. І важливо розуміти, як впливає іграшка і що за програму вона в собі несе.

- Ви згодні чи ні?

Безсумнівно, у дитини має бути певний набір іграшок, що сприяють розвитку його чуттєвого сприйняття, мислення, кругозору, що дозволяють йому програвати реальні і казкові ситуації, наслідувати дорослим.

- Іграшки з реального життя:

лялькове сімейство (може бути і сім'я звіряток), ляльковий будиночок, меблі, посуд, машини, човни, конструктори, каса, ваги, медичні та перукарське приладдя, годинник, пральні машини, плити, телевізори, крейда і дошка, рахівниці, музичні інструменти, залізні дороги, телефон і т.д.

- Ви згодні чи ні?

- Яку ляльку краще купувати: "Пупса" або Барбі? В даному спорі велике значення відіграє вік дитини. У дівчаток дошкільнят сильний інстинкт материнства, він знаходить своє втілення в грі з лялькою, яку хочеться няньчити, лікувати, укладати спати, годувати, катати в колясці. А Барбі треба одягати, роздягати, купувати для неї все нові речі. Спосіб життя її - це нескінченні наряди, розваги, зміни партнерів. По відношенню до ляльки дівчинка відчує себе покоївки або, в кращому випадку, подружкою, а не мамою.

Якщо дівчинка грає з пупсом, який виглядає так само як і дівчинка, то у дівчинки не виникає протиріччя між нею самою (між тією дівчинкою, яку вона бачить у дзеркалі, і тієї, яку тримає в руках). Барбі же, доросла красива дівчина з розвиненими формами - дитина пропускає через себе цей образ (фігура, спосіб життя, стиль поведінки). Це призводить до того, що дівчинка прагне до образу, до фігури Барбі і не приймає те, що у неї є.

Таким чином, Барбі має сенс купувати школярці - на відміну від дівчинки дошкільного віку, вона оцінить по достоїнству її красу і надані нею ігрові можливості, але не опиниться під пресом жорсткої "програми", яку ця лялька диктує.

- Ви згодні чи ні?

- Іграшки, що допомагають "виплеснути" агресію:

Солдатики, рушниці, м'ячі, надувні груші, подушки, гумові іграшки, скакалки, кеглі, а також дротики для метання і т.д.

Агресивні іграшки провокують гри з відповідним настроєм. У ході агресивної гри діти лякають один одного зброєю,

Такий переляк може мати незворотні наслідки в майбутньому. Крім того, у дітей можуть виникати страхи, які будуть виявлятися і в подальшому житті. Деякі діти в силу психологічних особливостей схильні до агресії по відношенню до оточуючих, ігри з військовими іграшками загострюють це почуття у дітей.

У той же час в дошкільний період іграшки (всіляка зброя, солдатики, танки і т.д.) допомагають знайти вихід внутрішньої агресії, яка прихована в кожній людині. Якщо вона вихлюпується через "військові" ігри, то в реальному житті людина стає більш спокійним і врівноваженим. У дітей енергії набагато більше, ніж у дорослих людей, і вона обов'язково повинна мати вихід. Але якщо ви помітили, що агресія регулярно стає основним змістом гри, це може говорити про те, що її рівень у малюка занадто високий. На це варто звернути особливу увагу і, можливо,). Проконсультуватися з фахівцем.

- Ви згодні чи ні?

- Іграшки для розвитку творчої фантазії і самовираження:

Кубики, конструктори, абетки, настільні ігри, розрізні картинки або листівки, фарби пластилін, мозаїка, набори для рукоділля, нитки, шматочки тканини, папір для аплікацій, клей і т.д.

- Ви згодні чи ні?

М'яка іграшка. Її головне призначення - дарувати малюкові ніжність. Вона використовується психотерапевтами, психологами та лікарями: пухнастий ведмедик, симпатичний слоник, і кудлата собачка здатні вилікувати дитину від страхів і навіть нічного енурезу. Американські психологи, досліджуючи дитинчат мавп, виявили наступне: якщо мавпочці дати можливість вибору між двома сурогатними мамами, одна з яких з холодної дроту, але з пляшкою молока, а інша зі штучного хутра, але без пляшечки, то переляканий і голодний дитинча вибирає ... другу : м'яку і затишну, що дає настільки необхідне йому відчуття безпеки. Не дивно, що наші діти так люблять пухнастих звірят.

У магазинах можна знайти улюбленими всіма з дитинства персонажів "На добраніч, малюки", які вчать добру і справедливості, не обманювати і не зраджувати і багато чому іншому. І все це розкривається у зрозумілій для дітей формі. Вони випромінюють добро і любов до кожного глядача, а ті теж відповідають любов'ю. Ці герої можуть принести ще одну частинку тепла і ніжності і нагадають про тих темах, які порушувалися ними.

- Ви згодні чи ні?

- Для дітей постарше можна купити побудови кораблів, літаків, човнів. Для дівчаток красиві набори для вишивання, бісероплетіння, розпису по тканині і дереву. Ці ігри привчають дітей до самостійності, працьовитості, турботі про ближніх. Адже куди приємніше вишити для мами серветку, подарувати татові на день народження модель літака або порадувати сестру Фенечкой. Будь-яка річ, виготовлена своїми руками - найкраща для дитини і найдорожчий подарунок для його друзів або батьків.

- Ви згодні чи ні?

- Наслідуючи дорослих, дитина відтворює ті відносини, які він спостерігає. Якщо дитина в грі жорстоко поводиться зі своєю іграшкою, недбало ставиться до неї, то це призводить до того, що у дитини утворюються спочатку погані звички, а потім з'являються негативні риси характеру - егоїзм, неохайність, упертість.

Навпаки, якщо дитина ласкавий зі своєю іграшкою, прибирає її на місце, то у неї розвивається дбайливе ставлення до речей, працьовитість, товариськість та інші цінні якості. Розвиток ігрової діяльності дитини здійснюється за активної участі дорослого. Для того, щоб малюк полюбив гру, міг довго і зосереджено грати, його треба вчити цьому. Гра від спілкування з дорослим ставати багатшими, змістовнішим. Батьки повинні цікавитися іграми дітей, допомагати розширювати їхні сюжети, не вважати гру порожньою забавою і приділяти їй належну увагу. Адже гра не тільки забавляє малюка, але і розвиває.

- Ви згодні чи ні?

- Особливу роль у розвитку малюка грають навчальні (дидактичні) іграшки. Дидактичні іграшки використовують для розвитку та навчання дитини. На жаль, зараз навчальні іграшки коштують дорого, а для повноцінного розвитку малюка грати в них потрібно часто. Трохи фантазії, працьовитості, і ви зможете змайструвати відмінні посібники, які виявляться корисними для ваших дітей.

- Ви згодні чи ні?

- Наприкінці нашої зустрічі пропоную вашій увазі пам'ятку для небайдужих батьків

 

Практична частина:

Метафора „Річка та береги” (магнитофоний запис)

 Мета: на емоційно-смисловому рівні допомогти учасникам усвідомити роль батьківського впливу на становлення особистості дитини.

Хід проведення: Тренер розповідає метафору.

 „Мені подобається порівнювати дитину з водою. Це річка весела та стрімка, бурхлива, або ж глибока та повільна. Вона пливе собі, куди їй заманеться, рухається вільно та невимушено. Але рух кожної річки визначає її русло, ті береги, яких ми називаємо “батьками”. Вони, завжди ніби попереду, визначають основне спрямування її руху. Якщо батьки знають, як виховувати дитину, мають свої стійкі ціннісні настанови, розуміють, що є важливим для дитини, — то це береги міцні, надійні. Тоді і річка почувається захищеною та більш впевненою.

 Де ви бачили такі береги, які б тиснули на річку чи змушували її плисти в інший бік? Річка пливе вільно у відповідності до своєї природи, але береги дещо скеровують її рух. Річка, яка не має берегів розтікається, поступово перетворюючись на болото. Так і дитина, яка не відчуває підтримки, розумного контролю з боку батьків не має життєвих орієнтирів, чіткого самоусвідомлення своїх справжніх бажань та потреб. Тому часто потрапляє під чужий вплив або тиск оточення.

 Діти наслідують своїх батьків, вони ніби віддзеркалюють їхню поведінку, манери спілкування, але, головне, – засвоюють саме ті цінності, ті головні життєві принципи, які сповідують батьки. Тому помиляються ті батьки, які впевнені, що дитина буде робити так, „як я говорю”. Насправді, ж вона буде робити так, „як я роблю”. Тому батькам важливо бути послідовними у думках, переконаннях та діях.”

Спілкування з дитиною проходе на різних інтонаціях і завдяки наступної вправи спробуємо зробити висновок, яке краще спілкування для дитини.

 

Тренувальна вправа „ Як звертатися до дитини” (бочонок «особливості спілкування батьків та дітей»)

 Мета: розглянути особливості спілкування батьків та дітей і відпрацювати комунікативні вміння.

Ресурси: картки з фразами

Хід проведення

Тренер пропонує попрактикуватися взаємодіяти з дитиною на основі „правильних” і „неправильних” звернень. Учасник отримує 2 картки з різними зверненнями і повинен з різною інтонацією сказати фразу відповідно до ситуації.

 Тренувальна ВПРАВА „ЯК звертатися до ДИТИНИ”

 1.А Говорите з жахом: „Залиш! Не чіпай цей молоток! Це чоловіча справа!

 В Говорите спокійно та доброзичливо: „О! Я бачу, ти хочеш забити цей цвях. Подивись, молоток треба тримати так, а цвях отак…”

 2. А Дитина хоче допомогти Вам скласти пазли. Ви сердитеся, відкидаєте її руки і кажете: „Залиш! Ти їх зіпсуєш! Якщо ти знищиш пазли, я буду змушена за них заплатити!!! Іди робити уроки!”

 В Візьміть дитину за руку і скажіть рішучим тоном: „Мені важливо, щоб ти ретельно намилила руки, помила і витерла їх насухо! Потім прийдеш і ми разом складемо пазли. Руки повинні бути чистими, бо ми маємо віддати пазли в ідеальному стані.”

 3. А Говорите зі стурбованістю у голосі: „Почни, нарешті, вчити цей вірш. Ти ж знаєш, що ти слабша учениця і потребуєш більше часу на навчання!”

 В Скажіть з радістю у голосі: А пам’ятаєш, як у минулому році ти боялася того довгого вірша Тараса Шевченка, але ж вивчила на таку гарну оцінку! Мужності! Вивчиш і зараз!”

 4. А Кричите: „Перестань його бити! Ти поводишся, як бандит! Що з тебе виросте!”

 В Зловіть дитину за руку і скажіть рішучим тоном: „Мені не подобається, що ти його б’єш! Битися не можна! Скажи брату словами, чого ти хочеш. Я вірю, що ти зможеш захистити себе у гідний спосіб!”

 5. А Говорите жалісливим тоном: „Синочку, чому ти такий лінивий! Ти ж такий здібний. Якби ти не був таким лінивим, то міг би добре вчитися. Я справді не знаю, в кого ти такий вдався!”

 В Говорите рішуче, але доброзичливим і діловим тоном: „Синочку, ти досить розумний та здібний для того, щоб осягнути це! Я чекаю рішучих змін у школі”.

 6. А Говорите незадоволено та з гнівом до дитини, яка не хоче виступати на публіці: „Перестань боятися! Тут нічого боятися та соромитися! Ти вже велика, а поводишся, як мала дитина! Ну давай! Не бійся!”

 В Говорите спокійним голосом із розумінням: „Ти боїшся…? Ти напевно трохи засоромилась…? Розповідати вірш на публіці – це дуже складна справа навіть для справжніх акторів… Це називається хвилюванням. Але, напевно, ти скоро переможеш цей страх! Ти переконаєшся…”

Після програвання кожної пари учасники обговорюють, чому до дитини краще звертатися за допомогою одних фраз та чим інші звертання можуть їй нашкодити.

Самооцінка дитини завжди залежить від звернень до них дорослих, зокрема батьків. Часто батьки в родинах при звернені до дітей використовують принизливі слова (ярлики): невдаха, неохайний, неуважний… Відомо, що при постійних таких звертаннях у майбутньому дитина до цього звикає і вважає себе такою, а це невпевненість в собі, зниження самооцінки. І в наступній грі я пропоную щоб ви на деякий час опинилися на місці дитини і пояснили свої відчуття.

 

“Десять заповідей про права дитини” (слайди)

1. Не чекай, що твоя дитина буде такою, як ти, чи як ти хочеш. Допоможи їй стати не тобою, а собою.

 2. Не думай, що дитина – твоя, вона – божа.

 3. Не вимагай від дитини плати за все, що ти для неї робиш. Ти дав їй життя, як вона зможе віддячити тобі? Вона дасть життя іншому, той третьому. Це незворотній закон вдячності.

 4. Не виміщай на дитині свої образи, щоб у старості не їсти гіркий хліб, адже, що посієш, те й зійде.

 5.Не стався до її проблем зверхньо .

 6.Не принижуй!

 7. Не муч себе, якщо не можеш чогось зробити для своєї дитини, муч – якщо можеш, і не робиш.

 8. Пам’ятай, — перефразовуючи одну людину, що сказала про вітчизну, — для дитини зроблено недостатньо, якщо не зроблено все.

 9. Вмій любити чужу дитину. Ніколи не роби чужій те, що не хотів би, що б робили твоїй.

 10. Люби свою дитину будь-якою – нездібною, невдахою, дорослою. Спілкуючись з нею, радій, тому що дитина – це свято, яке поки з тобою.

Ця психологічна гра теж малюнкова, підходить для дітей шкільного віку.

Вона спрямована на розвиток здатності слухати співрозмовника, керуватися інструкціями і самому їх віддавати, працювати спільно, в команді.

Гра полягає в тому, що дитина малює довільний малюнок, але не показує його нікому. А докладно описує, що на ньому намальовано, лінія за лінією, послідовно. Описувати ось так: «намальований будинок, собака і трава» малоефективно в цій вправі. Правильніше буде описувати послідовність ліній, геометричних фігур. 

Просто пограємось,  як це роблять діти, що «поза грою» для

них-мішура. Це найсолодша справа на світі - спільна Ваша гра! 

Пам'ятка для батьків

1. Дозволяйте своїй дитині грати зі своїми улюбленими ігрушкамиі в улюблені ігри.

2. Не смійтеся над дитиною за його прихильність до певних іграшок.

3. Пам'ятайте, що всі, крім улюбленої іграшки треба періодично оновлювати. Іграшки, до яких у дитини пропав інтерес, заховайте подалі на деякий час, поки її поява не викличе емоційний або пізнавальний інтерес.

4. Не викидайте іграшки, якщо дитина сама цього не хоче.

5. Не змушуйте дитину самого викидати іграшки.

6. Навчайте на власному прикладі ставитися до іграшок шанобливо.

7. Даруйте дитині іграшки з урахуванням його інтересів, захоплень.

8. Не водите дитини занадто часто в магазин іграшок, не піддавайте його непотрібним переживань. Ведіть його в магазин і даруєте радість влаштовуйте свято, коли ви самі готові.

9. Беріть участь в іграх дитини, якщо вона цього хоче від вас, незважаючи на вашу зайнятість.

10. Розповідайте дитині про свої іграшки і захоплення, показуйте йому ті ігри, в які ви грали в дитинстві і які були вам цікаві.

11. Будьте безпосередні в очах дитини, не бійтеся втратити свій авторитет, граючи з ним в ігри.

12. Радійте вмінню своєї дитини грати з іграшками, знаходити різні, сюжетні лінії в грі.

13. Використовуйте можливість ігрової ситуації для спілкування з власною дитиною.

Поради психолога для батьків майбутніх першокласників

 

Що таке «Психологічна готовність до навчання у школі?»

Чи віддавати дитину майбутньої осені до школи, чи ще рік почекати з початком навчання? Багатьох батьків шестирічок і, навіть тих, кому ще немає шести, хвилює це питання. Заклопотаність батьків зрозуміла: адже від того наскільки успішним буде початок шкільного навчання, залежить успішність дитини в наступні роки, її ставлення до школи, навчання і, в кінцевому результаті, благополуччя в її шкільному та дорослому житті.

Віднині кожна дитина, яка досягла 6 років, має гарантоване місце у школі. Лише батьки вирішують, віддавати сина або доньку на навчання в 6 років чи почекати до семи. Варто розуміти— це не питання зручності. Що як дитина ще не здатна витримувати шкільне навантаження? Який рівень готовності до школи майбутнього першокласника? І як цей рівень виявити?

Спробуємо розібратися, на що звертати увагу батькам, щоб зрозуміти, чи дитина готова до шкільного навчання, а також, що вони можуть зробити для допомоги у формуванні належних якостей.

Під психологічною готовністю до шкільного навчання розуміють необхідний і достатній рівень психічного розвитку дитини для засвоєння шкільної програми в умовах навчання в колективі однолітків. Психологічна готовність до школи – це комплексний показник, що дозволяє прогнозувати успішність чи неуспішність навчання першокласника.

Психологічна готовність до школи включає в себе такі параметри психічного розвитку:
Інтелектуальна готовність Фізіологічна готовність мозку до навчання
Вольова готовність Здатність робити щось всупереч складнощам
Соціальна готовність Навички спілкування з іншими
Мотиваційна готовність «Навіщо мені школа?»
Фізичне дозрівання Готовність тіла до навчання

 

Чинники інтелектуальної готовності дитини до школи

Зазвичай батьки дбають про навчальні навички дитини:

  • письмо
  • рахунок
  • читання
  • загальний розвиток

Але насправді для навчання важливо дещо інше – дозрівання певних відділів головного мозку, які відповідають за формування цих навичок.

Навичка ще може бути не сформована, проте все готово до формування. Іншими словами, дитина може не вміти розв’язувати приклади, але мати уявлення про число, числовий ряд, співвідносити за кількістю, порівнювати, вміти робити висновки і бути зацікавленою. Така дитина швидко навчиться розв’язувати приклади.

Потрібно дивитись на здатність дитини робити висновки, уважно слухати й чути, ставити запитання, якщо не все зрозуміло; на розвиток її пам’яті, уваги, уяви.

Що можуть зробити батьки для сприяння формуванню інтелектуальної готовності дитини:

  • Давати адекватне інтелектуальне навантаження – розмовляти на різні теми, обговорювати події та враження, дозволяти самостійно вирішувати в непринципових ситуаціях і знаходити рішення ігрових або життєвих завдань.
  • Забезпечити відвідування дитиною занять для майбутніх першокласників у школі.
  • Не перевантажувати дитину навчанням до початку навчання шкільного, адже це прямий шлях до пригнічення пізнавального інтересу.

Чинники вольової готовності дитини до школи

Якщо ж пізнавальний інтерес збережено, то вольових зусиль для навчання дитині знадобиться набагато менше. Вольова готовність до школи – це здатність дитини «примусити» себе робити щось, що не викликає великого інтересу чи негайного задоволення. Воля також відповідальна за можливість дитини всидіти за партою упродовж уроку. Наприклад, якщо дитина здатна мінімум 20 хвилин захоплено дивитися та слухати виставу, розповідь, виступ, вона готова до сприйняття інформації на уроках. Якщо ж ні, то вона просто знудиться в школі.

Якщо вольова сфера недостатньо сформована, то починати процес навчання неймовірно важко для всіх.

Що можуть зробити батьки для допомоги дитині:

  • тренувати в дитини вміння чекати (витримувати чергу в крамниці, почекати до дня народження і тільки тоді отримати подарунок, почекати маму, коли вона зайнята тощо);
  • створювати ситуації, де для досягнення результату потрібно багато витримки та зусиль, і якісно хвалити дитину за її перемоги.

Чинники мотиваційної готовності дитини до школи

Мотиваційна готовність виявляється у відношенні дитини до школи, до навчання, до вчителя і до самого себе. У дітей має бути позитивна мотивація до навчання в школі. (Мотивація – це внутрішня спонука щось робити. )

Мотиваційна готовність дуже важлива складова, хоча часто здається другорядним чинником. Але уявіть собі, як навчати дитину, яка абсолютно цього не хоче? ! Або, не маючи уявлення про реальну школу, дитина думає, що це щось на кшталт розважального центру. Тоді вона буде неабияк розчарована.

На співбесіді діти часто кажуть, що хочуть до школи, щоб учитися. Зазвичай, вони просто повторюють слова дорослих. Нормально, якщо перший час дитина йде до школи за приємними емоціями, спілкуванням, а саме пізнавальний інтерес проявляється у неї згодом у разі правильно організованого процесу навчання.

Визначити мотивацію дитини щодо навчання можна за допомогою вправ – ігор. В кімнаті, де виставлені іграшки, дитині пропонуєте їх роздивитися. Потім сідаєте разом з дитиною і читаєте казку, яку раніше не читали. На найцікавішому місці зупиняєтесь і запитуєте, що хоче дитина: слухати казку далі чи гратися іграшками. Висновок такий: якщо дитина хоче йти гратися – у неї переважає ігровий мотив. Діти з пізнавальним інтересом хочуть слухати казку далі.

Отже мотиваційна готовність – це бажання дитини прийняти нову для неї соціальну роль. Для цього важливо, щоб школа подобалась своєю головною метою – навчанням.

Найкраща мотивація першокласника: у школі цікаво, а те, що вивчаєш там, — корисно.

Що можуть зробити батьки для допомоги дитині:

  • Покажіть дитині, що таке школа: дивіться фільми, сходіть до школи, в якій навчалися ви самі, але оптимально – прогуляйтесь із дитиною школою, в якій вона буде навчатися.
  • Формуванню мотиваційної готовності сприяють різноманітні ігри, де активізуються знання дітей про школу. Наприклад: «Збери портфель», «Я йду до школи», «Що у Незнайка в портфелі».
  • Намагайтеся уникати власних негативних відгуків про школу, сучасну систему освіти тощо. Дозвольте дитині сформувати власне ставлення.

Чинники соціальної готовності дитини до школи

Соціальна готовність означає, що дитина вміє спілкуватися з дорослими та дітьми адекватно ситуації. Тобто, з однолітками спілкування виглядатиме інакше, ніж із малознайомим дорослим.

Якщо дитина не вміє знайомитися, гратися і вливатися в нові колективи, варто ще до школи навчити її цього. Майбутній першокласник має вміти просити про допомогу і пояснювати свої потреби. Також важливе вміння слухати і не перебивати.

Ще одним важливим критерієм готовності дитини до школи є її готовність дотримуватись певних меж, обмежень. Якщо вона добре жила з межами в дитсадку, у школі їй буде легше. Межі – це безпека дитини. На червоне світло не можна йти не тому, що так хоче мама, а тому що це небезпечно. Водночас, це певне обмеження її волі, свободи, діяльності, і дитина, яка вміє їх витримувати в сім’ї, підкорятиметься їм і в школі. Дотримування меж – це як дотримування правил дорожнього руху: якщо їх порушувати, будуть санкції, штрафи. Такі дії зменшують тривогу в дитини, адже вона вчиться розуміти наслідки своїх вчинків.

З дотриманням меж відбувається формування відповідальності за свої вчинки і слова. Дитина у цьому віці здатна в певних випадках оцінити себе, що вона робить добре, а що – ні. І це є теж критерієм готовності до школи.

Однією з ключових ознак готовності дитини до школи є, також, розвиток навичок самообслуговування: самому умитися, почистити зуби, одягтися, взутися, прибрати іграшки, скласти свої речі, помити тарілку після себе, набрати води з крану. Деякі діти у 6 років вміють також застеляти та розстеляти ліжко.

Якщо дитина прагне до самостійності, це свідчить про те, що вона готова до автономії, готова бути певний час без батьківської опіки. Така дитина не почуватиметься в класі безпорадною і не проситиметься додому раніше відведеного часу.

Якщо дитина відвідувала дитячий садок хоча б упродовж року (а дитина, яка часто хворіє – упродовж двох років), то ймовірніше, соціальна готовність буде сформована. Якщо ж ні, то:

  • Батькам бажано простежити, чи має дитина досить досвіду спілкування з малознайомими людьми у різних ситуаціях.
  • Також до початку шкільного навчання добре вирішити питання сепарації, відокремлення від батьків.
  • Пам’ятати, що будь-яка дитина адаптується до нового соціального середовища легко, якщо в неї адекватно сформована прив’язаність до батьків.

Чинники фізичної готовності до школи

І, нарешті, про фізичну готовність до школи. Парадоксально, скільки малечі не готові до школи саме фізично, тоді як навчання із 6 років запроваджувалося спочатку саме через акселерацію (пришвидшене дозрівання) дітей.

При оцінюванні фізичної готовності, передусім, дивимося на сформованість скелету. Приблизно в 7 років у фізичному розвитку дитини відбувається перехід на «новий рівень». Ми можемо спостерігати, що її руки стають пропорційно довшими щодо тулуба, з’являється талія, стають більш помітними колінні суглоби, активно йде заміна зубів.

Філіппінський тест — один з головних критеріїв «шкільної зрілості». Потрібно попросити сина чи доньку доторкнутися правою рукою до лівого вуха, провівши руку над головою. Результат досить точно відображає ступінь зрілості організму.

Другий тест — на координацію рухів. Дитині треба одночасно правою рукою погладити себе по голові, а лівою — поплескати по животу. Фізіологічна зрілість — важлива, і цей показник не обдуриш. Організм повинен бути готовий витримувати певні розумові та фізичні навантаження. А якщо цього ще немає, дитині доведеться в школі працювати на межі перевтоми.

Що можуть зробити батьки:

  • Давати дитині адекватні фізичні навантаження: спортивна секція або багато рухливих ігор із батьками або дітьми.
  • Простежити, що всі навички самообслуговування сформовані.

Топ-12 ознак готовності дитини до школи

Дитина готова до школи, якщо:

  1. Її багато що цікавить, вона ставить запитання.
  2. Любить робити щось, може зайняти себе сама.
  3. Їй цікаво пізнавати нове.
  4. Вона робить висновки й умовиводи.
  5. Вона просить читати їй книжки й уважно слухає їх.
  6. Може спокійно почекати деякий час.
  7. Може цілеспрямовано йти до своєї мети.
  8. Дитину цікавить школа, вона хоче піти туди.
  9. Дитина легко встановлює контакт і нормально спілкується з іншими людьми.
  10. Грає в ігри за правилами, дотримується встановлених правил.
  11. Досить фізично розвинена, спритна.
  12. Має повністю сформовані навички самообслуговування.

Дитина не готова до школи, якщо:

  1. Має серйозні логопедичні проблеми, які не розв’язали раніше (рекомендується консультація логопеда).
  2. Дитина часто хворіє (шкільне навчання бажано починати ближче до 7 років).
  3. Дитина завжди надає перевагу грі, навчальна діяльність її зовсім не приваблює.
  4. Психічні процеси (пам’ять, увага, мислення, вольові якості) не сформовані досить, щоби дитина могла витримувати навчальне навантаження (потрібне додаткове обстеження, з’ясування причин).
  5. Дитина має проблемну поведінку – агресивна, занадто тривожна, не дотримується правил поведінки тощо (рекомендується консультація психолога).
  6. Будь-які хронічні захворювання, стреси ( госпіталізації дитини, втрата близьких) у дошкільному віці – це привід подумати про початок шкільного навчання ближче до 7 років.

За допомогою фахівців і за підтримки батьків дитина впорається з труднощами та після дошкільної підготовки буде готова сісти за парту, задоволена та зацікавлена у навчанні.

Чи готові до школи батьки?

А чи готові психологічно батьки до того, що їхня дитина (не рідко єдина! ) йде до школи? Чи готові вони до зміни її соціального статусу? Трапляється, що ні, бо є страх. Страх, що дитина погано вчитиметься, її ображатимуть, або ж вона ображатиме інших, не витримає шкільного навантаження тощо. Або є друга дитина, яка ще ходить у садок і піде у школу через рік – тоді можна одночасно відводити в школу обох. Тут потрібно обирати, що важливіше. І кожен вибір має ціну. Важливо, щоб дитина не постраждала від цього вибору і могла реалізувати своє право на навчання.

Критеріями психологічної готовності батьків до школи можуть бути:

  • готовність своєчасно розстатися з дитиною;
  • відкритість до своїх почуттів та, за потреби, готовність звертатися по допомогу;
  • готовність співпрацювати з учителями, адміністрацією школи, іншими батьками на користь дитини й брати на себе відповідальність за всі наслідки цієї співпраці;
  • готовність вирішувати труднощі, конфліктні ситуації не так, щоб “моє було зверху”, а через співпрацю, домовленість;
  • відчуття та віра в те, що дитина впорається з новою роллю, готовність підтримати її, коли їй страшно і важко.

Як полегшити дитині адаптацію до школи

  • Розповісти про свій позитивний досвід школярства, показати перші шкільні фотографії.
  • Не боятися називати емоції та хвилювання: свої і дитини.
  • Сприяти формуванню довірливих стосунків з учителем.

Варто розповісти дитині, що навчання корисне: розкажіть, наприклад, як вивчали на географії країни, які потім побачили під час подорожей, як навчилися розмовляти іноземною мовою, і як це допомогло спілкуватися, як опанували цікаві спортивні ігри тощо. У школі обов’язково з’являться нові друзі, з якими весело проводити час.

Водночас, не варто не казати дитині про можливі труднощі, бо тоді школа виглядатиме ідеальним місцем. Пообіцяйте дитині свою підтримку, якщо виникатимуть проблеми.

Нову роль засвоїти нелегко, бо це щось невідоме, а невідоме викликає напругу, насторожує. Тому краще новою роллю не лякати (“от підеш до школи, і буде тобі лихо: вчитимешся з ранку до ночі, там тебе сваритимуть…”), а знайти в ній щось цікаве, те, що сподобається дитині, викличе у неї інтерес. Якщо дитина дуже переймається, що не впорається з новою роллю, варто сказати їй, що хвилюватися – це нормально.

 

 

Профілактика виникнення та подолання проявів булінгу в дитячому середовищі

Дослідження свідчать, що останнім часом значно збільшилася кількість дітей дошкільного віку з підвищеною тривожністю. Однією з основних причин такої негативної динаміки є жорстоке поводження з дітьми. Дитинство — пора становлення особистості. І саме у цей період дитина потребує найбільшої уваги і захисту. Тож найближче оточення має забезпечити дитині належний догляд та турботу, а головне — безпечне і радісне існування.

Кожним зверненням до дитини — словом, інтонацією, жестом, і навіть мовчанням — ми повідомляємо їй не лише про себе, свій стан, а й про неї, частіше — саме про неї. Від повторюваних зна­ків схвалення, любові та прийняття у дитини з'являється відчуття: «зі мною все гаразд», «я — хороший». А від сигналів осуду, незадо­волення, критики — відчуття «зі мною щось не так», «я — поганий». Емоційна пам'ять дитини фіксує ці відчуття, і вони стають основою формування самооцінки. У ранньому та молодшому дошкільному віці вплив найближчого оточення відіграє вирішальну роль у станов­ленні особистості дитини.

З перших років життя дитина «вбирає» все, що бачить і чує у себе вдома, адже її життєдіяльність стає часточкою життя сім'ї. Тож гармонійна та доброзичлива атмосфера сімейних стосунків дуже важлива для зростання малюка. Від доброзичливості найближчого оточення дитини залежить її емоційне і фізичне здоров'я, вмін­ня контактувати з людьми. Діти, яких поважають, учаться поважати інших. Про яких турбуються — вчаться ви­являти турботу. Яких люблять таки­ми, якими вони є, — вчаться бути терпимими до інших. Так закладаються основи гуманних стосунків батьків і дітей.

Тому метою співпраці з роди­нами вихованців є допомогти батькам зрозуміти і прийняти сучасні гуманістичні ідеї та переконання, які ґрунтуються на повазі до особистості дитини. Адже батьки часто не розуміють, що їхні дії є жорстокими щодо дитини і можуть призвести до непередбачуваних наслідків. Деякі діти інколи жорстоко поводяться з однолітками. Це вияв­ляється в образливих прізвиськах, глузуванні над зовнішнім вигля­дом, погрозах, приниженнях. Діти можуть демонстративно заздрити одноліткам, зачіпати їх, змагатися з ними та часом агресивно підкреслювати власну перевагу.

Чомусь явище цькування, яке ще можна назвати новомодним словом «булінг», вважають у нашому суспільстві абсолютно нормальною, навіть звичною справою, надто серед дітей і молоді. При цьому навіть дорослі та, здавалося б, розумні люди часто звинувачують у тому, що відбувається, не ката, а жертву: «Що, відсіч не можеш дати?». Утім, мало хто уявляє, які насправді руйнівні наслідки має булінг.

Один розбишака здатний перетворити на справжній жах похід до садочку. Знущання можуть залишити глибокі емоційні рубці на все життя. А в екстремальних ситуаціях вони можуть завершитись погрозами насильства, псування майна або серйозними тілесними пошкодженнями. Булінг (цькування) — це навмисне знущання фізичним, вербальним або психологічним способом. Воно може варіювати від ударів, штовхань, лайки, погроз і насмішок до вимагання іграшок і цінного майна. Деякі діти знущаються, уникають, ігнорують інших і поширюють про них неправдиві чутки.

Булінг – це відносно новий термін для пересічного громадянина, зміст якого кожен із нас не просто знає, а в більшості випадків стикався з цим явищем у дитинстві. Під терміном "булінг", пояснюють – це агресивна поведінка щодо окремої особи або групи, з метою приниження, домінування, фізичного чи психологічного самоствердження.

Булінг може проявлятись у вигляді психологічного тиску (образи, приниження, погрози, ігнорування тощо) та фізичних знущань (удари, поштовхи, принизливий фізичний контакт, побиття та інше). Не рідко фізичний і психологічний тиск об’єднуються.

Від булінгу страждають і агресори, і жертви. Всі вони переживають емоційні проблеми, не вміють будувати стосунки з людьми, мають проблеми психо-емоційного розвитку. Вони потребуватимуть підтримки дорослих, які б допомогли їм розвинути здорові відношення з людьми не лише у школі, але й протягом усього їх подальшого життя.

Тривалі психологічні, психіатричні та сучасні неврологічні дослідження підтверджують, що емоційне насилля може завдати серйозної шкоди.

Головне, що при цьому варто пояснити, — слова самі по собі нічого не озна- чають, важливі лише емоції, які ми пов’язуємо з певним словом. Адже якщо, наприклад, у батьків є дивна звичка лагідним голосом говорити дитині «ти мій дурник» — дитина вважатиме слово «дурник» схвальним, доки не зіштовхнеться з ним поза своєю родиною. А якщо ситуація цілком залежить від наших емоцій — нам цілком до снаги її змінити.

Чому важливо вчасно відреагувати ?

Булінг впливає на всіх, хто бере в ньому участь або спостерігає, та має деструктивні наслідки в майбутньому житті.

Ті, хто піддаються булінгу:

  • втрачають відчуття емоційної та фізичної безпеки, довіри до місця, у якому мають перебувати щодня;
  • відчувають безпорадність і страх від постійної загрози. Булінг провокує тривожні та депресивні розлади, пригнічує імунітет, що підвищує вразливість до різних захворювань;втрачають повагу до себеСтрахи та невпевненість руйнують здатність до формування та підтримки стосунків з однолітками, що призводить до відчуття самотності;
  • втрачають інтерес до різних форм активності та не можуть нормально навчатися. У деяких випадках можна простежити зв’язок між потерпанням від булінгу та розладами харчування, емоційної сфери (депресіями та суїцидальною поведінкою).

Ті, хто булять:

  • частіше за інших потрапляють у ситуації, де проявляється насилля та порушуються норми поведінки;
  • частіше беруть участь у бійках.

Ті, хто вимушені спостерігати:

  • часто страждають від відчуття безпорадності, етичного конфлікту: втрутитись у ситуацію булінгу чи ж залишитись осторонь;
  • потерпають від депресивних станів чи перезбудження, намагаються менше відвідувати заклади освіти.

Навіть поодинокий випадок булінгу залишає глибокий емоційний слід, що робить проблему найпоширенішою причиною звернень до дитячого психолога.

Психологи визначають декілька основних причин:

  • Занижена самооцінка. Навіть якщо дитина виявляє її через нарцисизм, надмірну відкритість, зверхність.
  • Домашня атмосфера. Дуже часто жертвами булінгу стають діти, яких вдома принижують, знецінюють, ображають. Або є родини, де дитину звикли жаліти - нещасна, хвора, росте без батька .Школа і садок — каталізатор домашніх проблем. Тож, якщо дитина звикла отримати більше уваги до себе, поблажливість батьків, коли вона бідна й нещасна, то вона буде створювати навколо себе таку ж атмосферу і в закладі освіти.
  • Атмосфера в групі. Бувають колективи, в яких є дитина-агресор. Вона свідомо шукає слабшого, використовує його як грушу для биття, вирівнюючи свій психологічний стан.

Що робити батькам

  • У першу чергу заспокойтесь, і тільки після цього починайте розмову з дитиною.
  • Дайте відчутищо ви поручготові підтримати та допомогтивислухати та захистити.
  • Запевніть дитину, що ви не звинувачуєте її у тому, що відбувається, і вона може говорити відверто.
  • Пам’ятайте, що дитині може бути неприємно говорити на цю тему, вона вразлива у цей момент. Будьте терплячими та делікатними.
  • Спробуйте з’ясувати все, що зможете, проте не повторюйте ті ж самі запитання по декілька разів, допитуючись.
  • Запропонуйте подумати, які дії допоможуть дитині почуватися у більшій безпеці зараз (наприклад, бути певний час ближче до дорослих, не залишатися після уроків тощо).
  • Розкажіть дитині, що немає нічого поганого у тому, щоб повідомити про агресивну поведінку щодо когось учителю або принаймні друзям. Поясніть різницю між “пліткуванням” та “піклуванням” про своє життя чи життя друга.
  • Спитайте, яка саме ваша допомога буде корисна дитині, вислухайте уважно. Можливо ви запропонуєте свій варіант. Це допоможе розробити спільну стратегію змін.
  • Пам’ятайте, що ситуації фізичного насилля потребують негайного втручання з боку батьків..
  • Спільно з дитиною шукайте нові способи реагування на ситуацію булінгу.
  • Обговоріть, до кого по допомогу дитина може звертатися у закладі.
  • Важливо усвідомити, чому саме дитина потрапила у ситуацію булінгу. Рекомендуємо з цим звернутися до дитячого психолога.
  • Підтримайте свою дитину у налагодженні дружніх стосунків з однолітками.
  • Поясніть дитині, що зміни будуть відбуватися поступово, проте весь цей час вона може розраховувати на вашу підтримку.

Як допомогти дитині-агресору

Дитині, яка булить інших, увага та допомога потрібна не менше, ніж тій, яка страждає від булінгу. Якщо ваша дитина - агресор, радимо:

  • Відверто поговоріть з дитиною про те, що відбувається, з'ясуйте як вона ставиться до своїх дій і як реагують інші діти. Ви можете почути, що "всі так роблять", або "він заслуговує на це".
  • Уважно вислухайте дитину і зосередьтеся на пошуку фактів, а не на своїх припущеннях.
  • Не применшуйте серйозність ситуації такими кліше, як "хлопчики завжди будуть хлопчиками" або "глузування, бійки та інші форми агресивної поведінки — просто дитячі жарти і цілком природна частина дитинства".
  • Ретельно поясніть, які дії ви вважаєте переслідуванням інших. До них відносяться: цькування, образливі прізвиська, загрози фізичного насильства, залякування, висміювання, коментарі з сексуальним підтекстом, бойкот іншої дитини або підбурювання до ігнорування, плітки, публічні приниження, штовхання, плювки, псування особистих речей, принизливі висловлювання або жести.
  • Діти, які булять, заперечують це так довго, як тільки можуть. Спокійно поясніть дитині, що її поведінка може завдати шкоди не тільки жертві, а й усім оточуючим. І щодалі це заходитиме, тим гірше булінг впливатиме на всіх учасників.
  • Дайте зрозуміти дитині, що агресивна поведінка є дуже серйозною проблемою, і ви не будете терпіти це в майбутньому. Чітко і наполегливо, але без гніву, попросіть дитину зупинити насильство.
  • Загрози і покарання не спрацюють. Можливо, на якийсь час це припинить булінг, та в перспективі це може тільки посилити агресію і невдоволення.
  • Буде зайвим концентрувати увагу на відчуттях дитини, яку булять. Той, хто виявляє агресію, як правило відсторонюється від почуттів іншої людини.
  • Агресивна поведінка та прояви насильства можуть вказувати на емоційні проблеми вашої дитини та розлади поведінки. Порадьтеся з дитячим психологом.

 

Наслідкиhttps://adm.abo.media/upload/article/o_1c9dbp0pqoof5fh1l3gg0nb0014t.jpg

Наслідки булінгу можуть бути різні. Найчастіше — це замкнутість, психологам доводиться працювати з антисоціальними дітьми, які абсолютно не вміють спілкуватися з навколишнім світом. Доводиться пояснювати, що світ не такий страшний, яким був до цього. Це може тривати від 2 до 3 років. У таких дітей руйнується віра у соціум, вони насторожені, тривожні. Але найбільший страх — це суїцидальні думки.

Перш за все, батьки мають підтримати дитину. Часто вони думають, що це само собою минеться, розсмокчеться, але це не так.

НЕ МОЖНА РОБИТИ ВИГЛЯД, ЩО ЦЬОГО НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ.

 

 

 

 

Основні поняття: інклюзивна освіта, діти з особливими освітніми потребами, універсальний дизайн, розумне пристосування

Що таке інклюзивна освіта?
Як розуміти поняття «інклюзивний навчальний заклад»?
Чи можна вважати інклюзивним навчальний заклад зі спеціальними групами/класами?
Хто такі діти з особливими освітніми потребами?
Що таке універсальний дизайн і розумне пристосування?


Що таке інклюзивна освіта?

Інклюзивна освіта як концепція, філософія освіти (як наприклад, демократична освіта, громадянська освіта, особистісно-зорієнтована освіта тощо) у різних джерелах описується по-різному.

Розрізняють вужче й ширше розуміння інклюзивної освіти. Вужче розуміння інклюзії – це «включення» дітей з особливими освітніми потребами та дітей з інвалідністю в загальноосвітні навчальні заклади. Ширше розуміння інклюзивної освіти полягає в позитивному ставленні до багатоманітності учнів, цінуванні та врахуванні відмінностей кожного учня.

Спільними для всіх визначень інклюзивної освіти є такі положення:

  • В основі інклюзивної освіти – підхід, що базується на дотриманні права на освіту для всіх дітей, у тому числі дітей із соціально вразливих груп (дітей з особливими освітніми потребами, дітей з інвалідністю, дітей-сиріт тощо).
  • Позитивне сприйняття багатоманітності – сприйняття індивідуальних відмінностей учнів як корисного ресурсу, а не проблеми.
  • Максимально значуща участь в освітньому процесі, а не тільки фізична присутність у класі/групі.

Виявлення й усунення бар’єрів (фізичних, інформаційних, інституційних і негативного/упередженого ставлення

Як розуміти поняття «інклюзивний навчальний заклад»?

Насправді, усі заклади системи дошкільної, загальної середньої, професійної та вищої освіти повинні бути інклюзивними, тобто забезпечувати максимальну участь в освітньому процесі для всіх його учасників, у тому числі для дітей/осіб з особливими потребами. Оскільки в Україні інклюзивна освіта все ще знаходиться на етапі свого становлення, інклюзивними навчальними закладами називають ті, в яких навчаються діти з порушеннями розвитку в інклюзивних групах/класах

 

Чи можна вважати інклюзивним навчальний заклад зі спеціальними групами/класами?

Оскільки інклюзія – це неперервний процес підвищення участі кожної дитини в навчальному процесі та зменшення кількості випадків виключення з нього, навчальні заклади зі спеціальними (компенсуючими) групами/класами частково можна називати інклюзивними – діти з особливими освітніми потребами мають більше можливостей спілкування зі своїми однолітками, доступу до типової навчальної програми, ресурсів місцевої громади тощо в порівнянні з перебуванням у спеціальних навчальних закладах чи навчаючись удома.

 

Хто такі діти з особливими освітніми потребами?

Відповідно до ширшого розуміння інклюзивної освіти та міжнародних документів, діти з особливими потребами – це особи до 18-ти років, які потребують додаткової підтримки в освітньому процесі (діти з порушеннями психофізичного розвитку, діти з інвалідністю, діти-біженці, працюючі діти, діти-мігранти, діти – представники національних меншин, діти – представники релігійних меншин, діти із сімей з низьким прожитковим мінімумом, безпритульні діти, діти-сироти, діти із захворюваннями СНІД/ВІЛ та інші).

В українському законодавстві термін «діти з особливими освітніми потребами» використовується у вужчому розумінні інклюзивної освіти й охоплює дітей з порушеннями психофізичного розвитку та дітей з інвалідністю.

 

Що таке універсальний дизайн і розумне пристосування?

Ці два терміни зазначені серед інших у Конвенції ООН «Про права осіб з інвалідністю», яку Україна ратифікувала у 2009 році.

Уперше з’явившись в архітектурній сфері, універсальний дизайн в освіті є підходом, що забезпечує врахування всіх потреб учнів/студентів на етапі планування освітніх послуг/продуктів і стосується всіх аспектів освітнього процесу: навчальних програм, навчальних планів, процесу оцінювання навчальних досягнень учнів, дизайну навчальних закладів, спортивних майданчиків, веб-сайтів тощо.

 

Розумне пристосування означає внесення, коли це потрібно в конкретному випадку, модифікацій і коректив, які є необхідними, відповідними й виправданими. Це здійснюється для забезпечення реалізації всіх прав дітей/осіб з інвалідністю

 

Батькам про гіперактивність дітей

 Гіперактивність у дітей — це поєднання симптомів, пов’язаних із надмірною психічною та моторною активністю. Чіткі межі цього синдрому важко провести, але, зазвичай, він діагностуєсться у дітей, що відрізняються імпульсивністю та неуважністю. Такі діти часто відволікаються. Їх легко обрадувати або засмутити. Часто для них характерна агресивність. Внаслідок цих особистих особливостей гіперактивним дітям важко концентруватися на конкретних завданнях.

      Причиною гіперактивності може бути і патологія вагітності мами, складні пологи тощо. Цей діагноз ставиться, коли батьки та вчителі скаржаться, що дитина надмірно рухлива, непосидюча та погано себе поводить або ж вчиться, ані на хвилину не може концентрувати свою увагу на чомусь одному. Однак не існує точного визначення даного стану або особливого тесту, який би одночасно підтверджував діагноз гіперактивності. Переважна кількість батьків зазначає. Що початок такої поведінки закладається ще в ранньому віці. Подібний стан супроводжується порушенням сну. Коли дитина сильно втомлюється, гіперактивність поглиблюється.

Найчастіше, за словами психологів, гіперактивність проявляється у дітей в перехідному віці. Останніми роками гіперактивних дітей стало більше. Психологи не виключають, що це є наслідками Чорнобильської катастрофи чи інших екологічних факторів.

Часто педагоги скаржаться батькам на гіперактивність дитини, посилаючись на те, що бачать неслухняного учня лише кілька годин на день, отже, його вихованням мають займатися вдома, Батьки, в свою чергу, вважають, що виховувати таку дитину мають вчителі.

     Що ж робити батькам гіперактивної дитини? Психологи радять якомога більше навантажувати її вранці. Варто скласти розпорядок і відповідно до нього давати нащадку чіткі й конкретні завдання. Кращим виходом зайвої енергії для такої дитини може бути фізичне навантаження, зокрема, плавання і біг. На заняттях гіперактивній дитині варто давати конкретні завдання, найдоцільніше — індивідуальні. Також треба вимагати, щоб дитина виконувала завдання до кінця.

Безпорадність дітей — провина батьків. Бажання батьків оточити дитину підвищеною увагою, захистити його навіть за відсутності реальної загрози, утримувати його при собі найчастіше призводить до позбавлення дитини можливості самостійно долати труднощі.

В результаті гіперопіки дитина втрачає здатність до мобілізації своєї енергії, а у важких ситуаціях чекає на допомогу дорослих, перш за все батьків. Явище гіперопіки найчастіше зустрічається в сім’ях, де зростає одна дитина. Підвищена опіка домашніх, особливо старшого покоління, породжує дитячі страхи. Найбільш яскраво вони проявляються в першому класі, особливо якщо дитина не відвідувала дитячий садок, а виховувалась вдома на відміну від дітей, які відвідували дитячий садок. Діти, які виховувались в дитячому садку, краще адаптуються до шкільного життя і самостійного життя в цілому.

Проблема гіперопіки набуває все більшої актуальності в сьогоденні, оскільки більшість молодих сімей в силу важкого фінансового положення можуть дозволити собі лише одну дитину. При цьому батьки, як правило, зайняті зароблянням грошей і не можуть приділяти дитині достатньо уваги. А от бабусі з дідусями в цей час намагаються надолужити втрачене зі своїми дітьми. З появою другої дитини в сім»ї, увага дорослих рівномірно розподіляється на обох дітей, тому прояви гіперопіки менш вірогідні.

Часто, намагаючись вберегти дитину від перевантаження, батьки старших дошкільників та молодших школярів намагаються робити за них завдання, отримані в садочку чи у школі. Результат — дитина не здатна справитись самостійно з завданням в садочку чи у школі.

         Підвищена увага з боку дідусів та бабусь, батьків приводить до того, що в колективі така дитина вимагає постійної уваги педагога, а при її відсутності відчуває себе нещасним, не встигає разом з іншими виконувати завдання. Згодом у старшокласників гіперопіка перетворюється на неможливість виконувати вправи самостійно і призводить до інфантильності (дитячості).

Боротися з наслідками гіперопіки можна, поступово привчаючи дитину до самостійності. Якщо ж у дитини є труднощі в спілкуванні, вдома можна влаштовувати рольові ігри за її участю, а також моделювати та обігрувати з нею різноманітні життєві ситуації. Не варто нехтувати і допомогою дитячого психолога.

 

 

 

 

 

Поради та рекомендації практичного психолога батькам щодо взаємин з гіперактивними дітьми

Гіперактивна дитина потребує постійної батьківської підтримки. Зробити гіперактивну дитину тихою і спокійною – неможливо, тому треба навчитися взаємодіяти і спілкуватися з нею.

- Пам’ятайте, що дитина не винна в тому, що вона гіперактивна. Особливості такої поведінки в кожному конкретному випадку зумовлені певними причинами: проблемами під час вагітності матері, ускладнення під час пологів, психосоціальні причини – стиль виховання в сім’ї.

- У дітей з проявами гіперактивності спостерігаються труднощі з концентрацією уваги і регуляцією поведінки, які спричинені порушеннями процесів гальмування і збудження в корі головного мозку.

- З гіперактивною дитиною спілкуйтесь спокійно, тактовно, з розумінням вислухайте її.

- Навчіться давати інструкції: вони повинні бути короткими, не більше 10 слів. В іншому разі дитина просто «виключиться» і просто не почує Вас.

- У взаєминах з дитиною не допускайте «вседозволеності», інакше дитина буде маніпулювати Вами. Чітко визначіть і обговоріть з дитиною що можна, а що не можна в поведінці дитини вдома і в дошкільному закладі.

- Не завищуйте вимог, особливо якщо дитина навчається в школі, щоб не було перевтоми, капризів і відмови від навчання взагалі.

- Заборон має бути не багато, але говоріть чітко, твердо. Бажано, щоб дитина знала, які «санкції» будуть зроблені батьками за порушення поведінки.

- Для підняття самооцінки, віри дитини в свої можливості – хваліть за її успіхи і досягнення, навіть самі незначні.

- У повсякденному спілкуванні з гіперактивними дітьми батьки повинні виключити різкі заперечення словами «ні» і «не можна», тому що такі діти є імпульсивними і зразу ж прореагують на заборону непослухом або вербальною агресією. В цьому випадку треба говорити з дитиною спокійно і стримано, бажано не говорити «ні», а дати можливість вибору для дитини.

Профілактична робота батьків з гіперактивною дитиною

- Домовляйтеся заздалегідь з дитиною про час закінчення ігор, прогулянок. Коли час закінчився, то про це дитині «говорить» не дорослий, а раніше наставлений годинник, кухонний таймер, - це буде сприяти зниженню агресивності у дитини.

- Разом з дитиною визначте систему заохочень і покарань за хорошу і погану поведінку.

- Визначіть систему правил поведінки дитини в групі дошкільного закладу, класі, вдома. Просіть дитину вголос промовляти ці правила.

«Швидка допомога» при взаємодії батьків з гіперактивною дитиною

1. Переключіть увагу дитини від її капризів.

2. Запропонуйте в даний момент іншу діяльність.

3. Поставте несподіване запитання.

4. Відреагуйте несподіваним для дитини способом, проявіть гумор, скопіюйте поведінку дитини.

5. Не забороняйте певні дії дитини в категоричній формі.

6. Не говоріть наказовим тоном, а просіть (але не підлещуйтесь).

7. Вислухайте те, що хоче сказати дитина (інакше вона не буде чути Вас).

8. Сфотографуйте дитину, або підведіть до дзеркала в той момент, коли вона капризує.

9. Залиште в кімнаті наодинці (якщо це безпечно для здоров’я дитини).

10. Не наполягайте на тому, щоб дитина просила вибачення.

11. Не читайте довгих нотацій (дитина їх не чує).

 

Агресивна поведінка дітей - це крик про допомогу

Агресивна поведінка дітей - це крик про допомогу

 

Психолого-педагогічний семінар

  Тема агресії завжди викликала інтерес психологів. Агресії присвячено багато фундаментальних психологічних досліджень, але при цьому, дуже мало літератури, що містить конкретні практичні рекомендації з корекції агресії та закріплення навичок конструктивної поведінки. Набір психологічних технік, які використовує у своїй практиці практичний психолог у системі освіти, досить обмежений і не вирішує цю проблему комплексно. У діагностиці агресивної поведінки психологи найчастіше використовують тести Розенцвейга, «Неіснуюча тварина», Баса-Дарки тощо. З метою каталізації агресії, м'язової релаксації агресивній дитині найчастіше пропонують регулярно «бити грушу» або рвати папір, деякі психологи проводять тренінгові заняття з корекції агресивної поведінки, але, на жаль, це дає тимчасовий результат, адже вплив спрямований не на дитину, а на розв'язування одиничних ситуацій.

   Зупинимося на характерологічних особливостях агресивних дітей, а також родин, у яких вони виховуються. На нашу думку, це становить інтерес характерологічних особливостей, виділених американським психологом М.Алвордом (1998), адже вони позначають внутрішні протиріччя, проблемні зони й внутрішні конфлікти таких дітей.

Характерологічні особливості агресивних дітей

1. Сприймають велике коло ситуацій як загрозливі, ворожі їм.

2. Надчутливі до негативного ставлення до себе.

3. Заздалегідь налаштовані на негативне сприйняття себе з боку оточення.

4. Не оцінюють власну агресію як агресивну поведінку.

5.  Завжди звинувачують оточення у власній деструктивній поведінці.

6. У випадку намірів агресії (напад, псування майна й т.п.) відсутнє почуття провини, або провина виявлена дуже слабко.

7. Не беруть на себе відповідальність за свої вчинки.

8. Мають обмежений набір реакцій на проблемну ситуацію.

9.  У відносинах виявляють низький рівень емпатії.

10.  Слабко розвинений контроль над своїми емоціями.

11.  Слабко усвідомлюють свої емоції, крім гніву.

12.  Бояться непередбачуваності в поведінці батьків.

13. Мають неврологічні вади: нестійка увага, слабку пам'ять, нестійке запам'ятовування.

14.  Не вміють прогнозувати наслідки своїх дій (емоційно застрягають на проблемній ситуації).

15.  Позитивно ставляться до агресії, тому що через агресію одержують почуття власної значимості й сили.

Досвід роботи в школах-інтернатах підтверджує досвід колег, що працюють у інших навчальних закладах, і дозволяє виділити ще три найважливіші характерологічні особливості в структурі особистості дітей вихованців шкіл-інтернатів:

1.  Мають високий рівень особистісної тривожності.

2. Мають неадекватну самооцінку, частіше низьку.

3. Почуваються знедоленими

 Наведені характерологічні особливості агресивних дітей дозволили визначити напрямки корекційної роботи, а також надати їй цілеспрямованого й системного характеру.

Напрямки корекційної роботи з агресивними дітьми:

1.  Консультаційна робота з батьками й педагогами на зняття провокуючих факторів агресивної поведінки в дітей.

2.  Навчання дитини конструктивних поведінкових реакцій у проблемній ситуації. Зняття деструктивних елементів у поведінці.

3.  Навчання дитини технік і способів керування власним гнівом. Розвиток контролю над деструктивними емоціями.

4.  Зниження рівня особистісної тривожності.

5.  Корекція агресивної поведінки дітей.

6.  Формування усвідомлення особистісних емоцій і почуттів інших людей; розвиток емпатії.

7.  Розвиток позитивної самооцінки.

8.  Навчання дитини відреагуванню негативної ситуації загалом.

Психологічна корекція агресивної поведінки дітей повинна носити комплексний системний характер і враховувати основні характерологічні особливості агресивних дітей: відсутність контролю над своїми емоціями; обмежений набір поведінкових реакцій у проблемних для них ситуаціях, відсутність емпатії й високий рівень особистісної тривожності, а також неадекватна самооцінка. Для того щоб результат роботи з агресивною дитиною був стійким, необхідне пророблення кожної характерологічної особливості даної дитини.

Корекцію агресивної поведінки дітей необхідно організувати за напрямками:

   зниження рівня особистісної тривожності;

   навчання дитини прийнятних способів вираження свого гніву;

   навчання дитини технік контролю над негативними емоційними станами, а також розвиток навичок саморегуляції;

   формування конструктивних поведінкових реакцій у проблемних для дітей ситуаціях;

   розвиток емпатії й адекватного рівня самооцінки.

З метою підвищення ефективності роботи з агресивними дітьми необхідно також проаналізувати роль родини в оформленні агресивної поведінки дітей і особливості самих сімей агресивних дітей.

Сім'ї агресивних дітей мають свої особливості, ще Л.Толстой говорив, що «всі щасливі сім'ї схожі між собою, а нещасливі нещасні кожна по-своєму». Аналіз особливостей агресивних дітей проводився на основі дослідження уваги виховання й сімейних відносин на агресивну поведінку дітей, зробленого А.Бандурою (1998).

Зупинимося докладніше на особливостях сімей агресивних дітей:

1.  У родинах агресивних дітей зруйновані емоційні прихильності між батьками й дітьми, особливо між батьками й синами. Батьки переживають швидше ворожі почуття; не розділяють цінності й інтереси один одного.

2.  Батьки часто демонструють моделі агресивної поведінки, а також заохочують у поведінці своїх дітей агресивні тенденції.

3.  Матері агресивних дітей не вимогливі до своїх дітей, частина байдужа до їхньої соціальної успішності. Діти не мають чітких обов'язків удома.

4.  У батьків агресивних дітей моделі виховання й особистісної  поведінки часто суперечать один одному, і до дитини ставлять взаємовиключні вимоги. Як правило, дуже різкий батько і мати, яка потурає дитині. У результаті в дитини формується модель зухвалої опозиційної поведінки, що переноситься на навколишній світ.

5.   Основні виховні засоби, до яких вдаються батьки агресивних дітей:

   фізичні покарання;

   позбавлення привілеїв;

   введення обмежень і відсутність заохочень;

   часті ізоляції дітей;

   свідоме позбавлення любові й турботи у випадку провини.

Причому самі батьки ніколи не відчувають провини у використанні покарання.

6. Батьки агресивних дітей не намагаються встановити причини деструктивної поведінки своїх дітей, залишаючись байдужими до їхнього емоційного світу.

На формування агресивних форм поведінки дітей сильний вплив справляють умови сімейного виховання. Більшість дітей з асоціальним типом поведінки — це діти з родин з нестійким типом виховання, із властивим даним родинам байдужістю до емоційного світу дітей і їхніх інтересів, суперечливістю вимог, жорстокістю покарань, а іноді повною відсутністю заборон і обмежень з боку батьків (позиція потурання).

Відомо, що негативна поведінка дітей підсилюється внаслідок несприятливих відносин з педагогами, що не володіють навичками спілкування з «важкими» дітьми. Конфронтація, що не припиняється, тривалі конфлікти й взаємна емоційна ворожість викликають вербальну агресію учнів на педагогів і фізичну агресію на своїх однолітків.

Досвід роботи з агресивними дітьми і їхніми родинами показує, що батьки агресивних дітей часто потребують психологічної допомоги у набутті навичок конструктивної взаємодії із власними дітьми. Для цієї мети психологи розробляють і проводять тренінги батьківської ефективності, так звані «батьківські всеобучі», «школу для батьків», де батьки за допомогою практичних вправ навчаються прийомів позитивного спілкування зі своїми дітьми.

Подібні тренінги проводяться й для педагогів, де за допомогою рольових ігор і методів конфліктології вони освоюють ефективні способи й практичні навички комунікації з агресивними дітьми.

Завдання консультативної роботи з педагогами й батьками — це виняток таких

факторів у спілкуванні дорослого з дитиною, які можуть провокувати дитину на відповідну агресивну поведінку.

Сформулюємо основні фактори виховання й стилю спілкування, як з боку батьків, так і педагогів, на які діти реагують найбільш гостро і які сприяють формуванню найбільш стійкої агресивної поведінки дітей. У випадку, якщо дитина уникає вияву відкритої відповідної агресії зі своєї сторони, то ці самі фактори поведінки й стилю спілкування з боку дорослого сприяють формуванню в дитини емоційної нестабільності, непевності в собі.

Фактори виховання й стилю спілкування дорослих, що провокують дітей на відповідну агресивну поведінку й сприятливе формування негативних емоційних  станів, дітей:

   суперечливість вимог до дитини з боку батьків, у результаті чого в дитини формується опозиційне ставлення до зовнішнього оточення;

   власні часті негативні емоційні стани дорослих і відсутність навичок контролю й саморегуляції з їхнього боку;

   використання покарання дітей як способу відрахування й розрядки дорослим негативних емоцій (гніву, роздратування, злості, досади);

   негативний стиль спілкування з дитиною:

— використання наказів, обвинувачень і погроз;

— постійне використання «Ти»-повідомлень («Ти неправильно зробив...», «Як ти смієш так із мною розмовляти?»);

— вербальна образа дітей;

— ігнорування почуттів дитини, її бажань та інтересів.

Цей стиль спілкування спрямовує дитину на боротьбу й мстивий стиль поведінки.

Основне завдання роботи психолога з батьками й педагогами:

1.  Переключити увагу дорослого з фіксації на негативній поведінці дитини на власні неконтрольовані негативні емоційні стани, тому що вміння дорослого володіти собою є кращим гарантом адекватної поведінки дітей.

2.  Необхідно також допомогти педагогам і батькам опанувати прийоми конструктивного, позитивного спілкування з метою усунення відповідної агресивної поведінкової реакції з боку дітей або зменшення вже наявної.

3.  Спілкування з агресивними дітьми— це особлива проблема, для розв'язання якої

потрібні певні навички й уміння як з боку батьків, так і педагогів. Зупинимося на деяких прийомах ефективної, конструктивної взаємодії:

    говоріть з дитиною про свої почуття й переживання мовою внутрішнього «Я», мовою «Я -повідомлень (наприклад: дитина розмовляє підчас пояснення нового матеріалу.

 Учитель («Я»-висловлення): «Коли розмовляють під час пояснення, мені важко говорити і я починаю дратуватися, від цього мені ще складніше. Будь ласка, припини розмовляти».

    «Активно слухайте» внутрішній світ дитини, світ її почуттів;

      не оцінюйте особистість дитини, а говоріть про небажані дії дитини;

   намагайтеся побачити в словах і діях дитини позитивний настрій і благі наміри;

   регулюйте свій емоційний стан.

Як уже говорилося раніше, роботу з батьками має сенс починати з установлення єдиних правил і вимог (границь дозволеного), пропонованих дитині в родині. Оскільки саме в родині відбувається первинна соціалізація дитини, з'ясування правил взаємодії з іншими людьми: що можна, а не можна; установлення соціальних норм поведінки, як у родині, так і поза нею.

Досвід роботи з батьками агресивних дітей показує, що самостійно прийти до якоїсь згоди із приводу встановлення вимог своєї дитини вони не можуть. З боку психолога потрібна нелегка й кропітка робота в наданні допомоги батькам щодо вироблення чітких правил і вимог, а також обов'язків своєї дитини.

Для батьків важливо мати чітку, погоджену виховну позицію, тому що встановлення правил і виконання цих правил дітьми є зоною психологічного простору, де виникають конфлікти навіть у благополучних родинах. У родинах агресивних дітей це зона є зоною «відкритого фронту», зоною постійних конфліктів. Тому спільна робота психолога з батьками із встановлення погоджених вимог і обмежень є досить важливою.

При встановленні вимог і обмежень батькам необхідно дотримуватися певних правил.

ПРАВИЛА ДЛЯ БАТЬКІВ

1. «Встановлення меж дозволеності».

2. Чіткі рамки допустимої поведінки дитини повинні базуватися на фундаменті сердечної близькості.

3. Встановлені межі повинні відповідати віку й не повинні вступати в протиріччя з потребами дитини.

4. Встановлюйте межі, які дають можливість маленьких перемог.

5. Всі правила, вимоги, обмеження й заборони повинні бути погоджені між батьками й тими, хто бере участь у вихованні дитини.

6. «Наслідки (санкції) повинні випливати безпосередньо з поганої поведінки»

Знання правил, установлених у доброзичливій формі з боку батьків, робить життя дитини більш усвідомленим, організованим, а також створює відчуття безпеки й внутрішнього комфорту.

Спостереження агресивних дітей і робота з ними привели нас до висновку, що повністю збігається з думкою австралійського психотерапевта В. Оклендер: «Я сприймаю дитину, людину, якою рухає почуття гніву, відкинутості, тривоги, незахищеності, образи.... У неї часто простежується низька самооцінка. Вона не здатна або не хоче, або боїться виразити те, що відчуває, іншим способом, тому що якщо вона це зробить, то може втратити силу, що лежить в основі агресивної поведінки. Вона відчуває, що це єдиний шлях, який сприяє виживанню».

Агресивна поведінка дітей—це своєрідний сигнал SОS, крик про допомогу, про увагу до свого внутрішнього світу, в якому накопичилося надто багато руйнівних емоцій, з якими дитина самостійно впоратися не може.

 

 

Тривожні розлади в дітей: коли емоції шкодять

Тривожні розлади впливають на якість життя дитини, тому важливо допомогти їй подолати тривогу

Тривожні розлади в дітей: коли емоції шкодять

 

Дев'ятирічна Катруся дуже сором'язлива. Вона часто пропускає уроки в школі, а, виходячи з дому вранці, скаржиться на біль у животі. Напередодні контрольних робіт вона сильно хвилюється. Щоразу, коли її батько їде у відрядження, Катрусю охоплює паніка. Вона боїться, що з її батьком щось трапиться і він не повернеться додому.

Лікарі виявили в Каті тривожний розлад. Прояви в дітей занепокоєння такого рівня, як у Катрусі, не можна вважати нормальними. Якщо дитина відчуває занепокоєння, батьки мусять допомогти їй подолати цю проблему.

Тривога: емоція чи розлад психіки?

Тривога – це досить неприємна для людини емоція. Утім, вона може бути здоровою й позитивною емоцією, допомагаючи людині краще підготуватися до складних для неї життєвих моментів. Хвилювання дитини перед іспитом або виступом на сцені – цілком нормальні прояви тривоги.

Час від часу ми непокоїмося. Механізми подолання тривоги в кожного з нас різні: одні слухають музику, інші – співають. Діти в момент занепокоєння можуть розмовляти самі із собою, згадують підбадьорливі слова батьків або просто глибоко дихають, щоб позбавитися напруження.

Але тривожність може становити проблему, наприклад, коли дитина відмовляється відпустити мамину руку й піти в клас або погратися з друзями на вулиці. Тривожні розлади здатні змінити картину світу дитини, вселити в дитячу свідомість ірраціональні страхи, перетворити дрібні неприємності на серйозні проблеми.

Незначна тривога не становить небезпеки. Але якщо вона заважає життю дитини і її батьків, то це розлад, який треба лікувати. На щастя, тривожність піддається лікуванню. Але насамперед необхідно зрозуміти, які види тривожних розладів можуть виникати в дітей.

Тривожні розлади в дітей

Згідно зі статистикою, тривожність як проблема характерна для кожної восьмої дитини. Коли дорослі не в змозі допомогти дитині впоратися зі звичайною тривогою, остання здатна перерости в розлад, що супроводжуватиме її життя не тільки в підлітковому, а й навіть у дорослому віці. 25 % дітей віком 13–18 років мають тривожні розлади, а 5,9 % – досить серйозні. Зрозуміло, батьки готові зробити все, аби допомогти своїй надмірно тривожній дитині. Перш за все слід визначити вид розладу, що дошкуляє дитині. Розгляньмо види тривожних розладів докладніше.

1. Генералізований тривожний розлад

Якщо дитина часто хвилюється через дрібниці, можливо, вона має генералізований тривожний розлад. Тривога заважає дитині відчувати радість нормального щасливого життя, як у її однолітків. У багатьох людей ознаки генералізованого тривожного розладу з’являються в дитинстві або підлітковому віці. Крім того, дівчатка страждають на цей розлад частіше, ніж хлопчики.

2. Панічні атаки

Уявіть ситуацію: ваша донька має виступати на сцені. Ви чекали цього місяцями. Як тільки вона виходить на сцену – відразу завмирає, її серце починає битися частіше, а дихати стає важко. Ваші найгірші очікування справдилися: у неї трапилася панічна атака.

Панічна атака – це раптове відчуття сильного страху. Панічні атаки мають фізичні прояви: прискорене серцебиття, задишку й навіть втрату свідомості. Дітей, яким дошкуляє такий розлад, зазвичай не полишає страх того, що напади в них траплятимуться постійно.

3. Сепараційна тривога

Сепараційна тривога – це стан, який відчуває дитина внаслідок розлуки з батьками або людьми, до яких відчуває прихильність.

Маленькі діти достатньо сильно прив’язані до своїх батьків. Тому для малечі цілком нормально трохи хвилюватися, коли батьків немає поруч. Сепараційна тривога найчастіше характерна для дітей віком 8–14 місяців. Але якщо її симптоми трапляються в дітей, старших від 5-ти років (наприклад, вони хвилюються, коли батьки йдуть на роботу), це свідчить про розлад психіки.

У ситуаціях сепараційної тривоги дитину охоплює ірраціональний страх: вона побоюється, що щось погане може статися з нею або батьками, якщо їх не буде поруч. Тому дитина прагне постійно бути поряд із батьками.

Зазвичай тривожний розлад виникає в людини в результаті травматичної події. Часто у його пастку потрапляють діти, котрих надмірно опікують батьки.

4. Соціальна фобія

Якщо дитина відчуває тривогу, ідучи на День народження до однокласника або на вечірку, якщо вона уникає товариства, то, можливо, вона має соціальну фобію. При цьому в дитини виникає первинний страх помилитися й потрапити в незручне становище.

Іноді страх дитини посилюється через недостатню розвиненість у неї соціальних навичок. Але найчастіше власне страх призводить до того, що дитина робить ще більше помилок і ще більше хвилюється. У деяких випадках глибока соціальна фобія може спричиняти панічні атаки.

5. Вибіркова німота

Батьків дратує, коли зазвичай балакуча дитина раптом замовкає і не промовляє жодного слова в присутності сторонніх. Батькам здається, що дитина робить це навмисно, аби зганьбити їх.

Може бути, що це не так. Можливо, дитина страждає на розлад під назвою «вибіркова німота».

Вибіркова німота – це стан, коли дитина мовчить у певних ситуаціях. Найчастіше дитина припиняє спілкуватися в присутності сторонніх людей або під час масових заходів. Зазвичай вибіркова німота властива для дітей із тривожними розладами або соціальною фобією.

6. Вибіркові фобії

Діти побоюються темряви. Деякі з них бояться клоунів, павуків, закритих приміщень тощо. Здебільшого ці страхи минають, коли дитина дорослішає. Проте інколи ці страхи не зникають, переростаючи у фобії або ірраціональні страхи.

Вибіркові фобії – досить поширене явище. Вони заважають дитині насолоджуватися життям. Як зазначалося, фобії можуть бути різними: наприклад, одні діти бояться павуків, інші – висоти тощо.

Фобію може спричинити генетична схильність або травматична ситуація. Особливості навколишнього середовища, вік дитини й повторювані з нею ситуації – також фактори виникнення фобій.

7. Посттравматичний стресовий розлад

Стрес – це природна реакція на травматичні події. Коли дитина переживає страшну або травматичну ситуацію, у неї виникає страх її повторення. Більшість дітей із невеликою сторонньою допомогою й підтримкою долає цей страх, починаючи жити нормальним життям. Однак деякі діти відчувають одні й ті ж емоції знов і знов. У них розвивається посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).

Діти з ПТСР переживають травматичний досвід знову й знову у своїх думках і відчувають панічні атаки, оскільки думають, що травматична ситуація відбуватиметься щоразу.

8. Обсесивно-компульсивний розлад

Часто мити руки. Декілька разів перевірити, чи зачинені двері. Декілька разів на день прибирати в кімнаті й переставляти меблі. Так зазвичай чинять люди з обсесивно-компульсивним розладом (ОКР). Колись ОКР вважався різновидом тривожного розладу, однак у наш час його розглядають як окремий розлад.

Діти з ОКР занадто багато думають про щось, і це змушує їх діяти певним чином. Їхня поведінка викликана ірраціональними думками й страхами. Тривожні думки породжують неспокій, і діти вірять, що він мине, якщо вони виконуватимуть певні дії.

Тривожні розлади схожі між собою і зазвичай переплетені один з одним. Чому ж діти відчувають такі травматичні переживання?

Що викликає тривожність у дітей?

У одних дітей тривожність спричинена взаєминами в сім'ї, у інших є результатом виховання або пов'язана з оточенням, у якому вони зростають. Розгляньмо причини тривожних розладів у дітей.

1. Генетична схильність

Дослідження не підтверджують, що тривожність передається спадково. Однак діти ризикують набути тривожний розлад, якщо такий є в кого-небудь із батьків або близьких родичів. Утім, якщо вам або вашим батькам дошкуляють тривожні розлади, не обов'язково, що вони з'являться у ваших дітей.

2. Навколишнє середовище

Генетичні фактори не визначають, чи матиме ваша дитина той або інший тривожний розлад. Вирішальна роль належить середовищу, у якому зростає дитина, людям, які її оточують, а також цінностям, із якими вона стикається.

Таким чином, якщо дитина щодня перебуває в стресовому стані через конфлікти в родині, не виключена ймовірність розвитку в неї тривожного розладу.

Крім того, тривожний розлад може розвинутися в дітей, які зазнали словесного або фізичного насилля. Також такі розлади виникають, якщо дитина:

  • стала свідком злочину або жорстокого поводження;
  • пережила сімейну трагедію (наприклад, розлучення батьків або смерть близького родича);
  • мала суттєві зміни в способі життя через зміни у фінансовому становищі родини тощо.

3. Стан здоров'я

У деяких дітей тривожність з'являється внаслідок хвороби, яка потребує госпіталізації, тривалого лікування та зміни способу життя. Наприклад, тривогу можуть викликати такі небезпечні хвороби:

  • онкологічні захворювання;
  • цукровий діабет;
  • хвороби органів дихання, наприклад, астма, хронічні захворювання легень тощо;
  • хронічний біль;
  • побічні ефекти дії ліків.

4. Біохімія тіла й мозку

Деякі тривожні розлади, наприклад, панічні атаки, можуть бути зумовлені специфікою мозкових функцій. Зміни в біохімії мозку здатні впливати на самопочуття людини. Біохімія мозку здатна змінюватися через генетичні фактори або вплив шкідливих хімічних речовин, які можуть викликати в людини ті чи інші емоції.

Найчастіше тривога в дитини виникає відразу внаслідок декількох причин. Отже, якщо батьки дитини страждають від тривожних розладів і дитина сама стає свідком травматичної події, у неї більша ймовірність розвитку тривожного розладу, ніж у решти її однолітків без подібних симптомів.

Симптоми тривожності в дітей

Хвилюючись, дитина виявляє певні ознаки поведінки. Щоб вчасно розпізнати появу тривоги, звертайте увагу на такі симптоми:

1. Дитина надмірно турбується про все.

2. Дитина відчуває дратівливість і перепади настрою.

3. Дитина має постійне відчуття втоми.

4. Дитині годі зосередитися на чому-небудь.

5. Дитині важко засинати, тому що вона часто хвилюється вночі через негативні події, що сталися вдень.

6. У дитини змінюються харчові звички, погіршується апетит.

7. Дитина почувається покинутою.

8. Дитина відчуває ірраціональний страх із приводу когось або чогось.

9. Дитина вередує і відмовляється розлучатися з батьками.

10. Дитина шукає способи уникнути ситуацій, речей або людей, котрі викликають у неї занепокоєння.

11. Дитина боїться смерті. Це викликає в неї панічні атаки.

12. Дитина легко лякається.

13. У дитини низька самооцінка.

14. У дитини мало друзів, практично немає соціального життя.

15. Дитина хвилюється через погані події ще до їх початку.

16. У випадку компульсивних розладів у дитини повторюються дії й думки.

Також у дітей можуть спостерігатися такі фізичні симптоми тривожності:

1. Підвищена пітливість.

2. Високий пульс.

3. Задишка.

4. Тремтіння кінцівок.

5. Нудота й дискомфорт у шлунку.

6. Запаморочення.

Діти, які піддаються тривожності, не завжди розуміють причини своїх почуттів. Вони можуть почуватися безпорадними й переляканими. Батьки повинні бути напоготові і вчасно виявляти симптоми тривоги в дітей. Якщо ж вам здається, що ситуація вийшла з-під контролю, зверніться по допомогу до психолога.

Діагностика тривожних розладів у дітей

Якщо ви виявите в дитини симптоми тривожних розладів, вам слід негайно показати її лікарю. Він може провести такі тести:

  • психологічне тестування, яке включає серію інтерв'ю, щоб зрозуміти особливості мислення дитини;
  • фізичне обстеження. Воно може бути призначене для виявлення основних симптомів, що вказують на наявність тривожних розладів;
  • дітям старшого віку й дорослим може бути запропоновано пройти опитувальник Юнга, що складається із 20 питань, і визначити рівень тривоги. Це уможливить дізнатися, як часто дитина відчуває занепокоєння, тремтіння і прискорене серцебиття. Окремі питання також стосуються нічних жахів.

На підставі отриманих результатів лікар може направити дитину до дитячого психолога або психіатра.

Лікування тривожних розладів у дітей

Незалежно від типу й тяжкості тривожного розладу його можна лікувати за допомогою психотерапії та ліків. Процедури й методи лікування тривожності в дітей можуть поєднуватися в різному порядку. Стандартними методами лікування є:

1. Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ)

Тривожні розлади зазвичай виникають у результаті ірраціональних думок, які дитина сприймає за правду. Таким чином, емоції дитини викликані її думками й переконаннями. КПТ в такому разі – чудовий психотерапевтичний метод лікування тривоги, який фокусується на зміні переконань і думок людини і навчанні її нових навичок, що допомагають подолати тривожність

КПТ фокусується на трьох моментах:

1. Пізнання – те, що ми думаємо і в що віримо.

2. Поведінка – те, що ми робимо.

3. Емоції – те, як ми почуваємося й реагуємо.

Звертаючись до негативних моделей мислення й поведінки, які впливають на життя дитини, КПТ поступово усуває ірраціональні страхи або фактори, що викликають тривогу. Розгляньмо цей процес на одному з прикладів.

Негативна думка дитини «Я скажу щось неправильно, і вони подумають, що я божевільний» засвідчує: дитина боїться того, що не трапилося в реальності. Терапевт вкаже їй на це й допоможе замінити цю думку більш продуктивною: «Вони подумають, що я нервую. І в цьому немає нічого поганого».

Психотерапія не обмежується тільки сеансами з терапевтом. Дитині потрібно буде застосовувати те, чого вона навчилася під час сеансів, у школі та вдома. У процесі терапії дитина мінятиме свої мислення й поведінку. Цього досить важко досягти без підтримки батьків. Саме від них багато в чому залежить те, чи зможе дитина змінити негативні моделі поведінки на більш продуктивні.

2. Інші методи психотерапії

КПТ – найбільш популярний метод психотерапії для лікування дітей із тривожними розладами. Однак терапевт може спробувати й інші методи, наприклад, терапію прийняття й відповідальності, а також діалектичну поведінкову терапію.

Терапія прийняття й відповідальності спрямована на те, щоб не чинити опір думкам і почуттям, що викликають тривогу. Замість того, щоб намагатися контролювати або змінювати думки, дитину вчать розпізнавати їх і приймати шляхом усвідомленості, фокусуючись на теперішньому моменті.

Коли дитина навчиться розпізнавати негативні думки, вона може спробувати їх змінити.

Діалектична поведінкова терапія (ДБТ) – це форма когнітивно-поведінкової терапії, яка фокусується на зміні думок, дій і емоцій пацієнта. Лікування спрямоване на те, щоб виправити помилки дитини. ДБТ також допомагає дитині розвивати її сильні сторони й можливості, у такий спосіб підвищуючи впевненість у собі.

3. Альтернативні методи лікування

Дітям, які відчувають тривогу, можна також порадити змінити свій спосіб життя й режим харчування. Альтернативними методами лікування при цьому є:

  • техніки розслаблення;
  • медитація;
  • фізичні вправи;
  • йога;
  • голковколювання.

Медикаментозне лікування тривожності в дітей

Дітям призначають медикаментозне лікування, якщо тривожні розлади в них викликані змінами в біохімії мозку. Якщо мозок виробляє певні гормони і це викликає тривожні розлади, лікар може призначити антидепресанти. Як правило, лікарі призначають селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС) або ліки від тривожності, наприклад, прозак.

Якщо тривожність виникає в результаті загального захворювання, у її лікуванні використовуються лікарські та психотерапевтичні методи.

Універсального лікування тривожних розладів у дітей немає. Спосіб лікування в кожному випадку залежить від типу розладу та його тяжкості.

Незалежно від способу лікування одужання дитини повністю залежить від підтримки й зусиль батьків. Саме вони повинні допомогти їй справитися із ситуацією.

Як допомогти дитині, яка страждає на тривожні розлади

Щоб полегшити тривогу в дитини, дотримуйтеся рекомендацій:

  • виявляйте співчуття. Прислухайтеся до почуттів дитини, поважайте їх. Це допоможе дитині впоратися з тривогою. Не заохочуйте й не підсилюйте неприємні почуття;
  • зберігайте спокій, коли дитину щось турбує. Навчіть її технік розслаблення, щоб вона могла їх використовувати під час нападів тривоги;
  • заохочуйте дитину говорити про її почуття, ставити запитання, висловлювати страхи. Слухайте її, не засуджуючи. Дайте їй зрозуміти, що вона завжди може поділитися своїми емоціями;
  • не критикуйте дитину за скоєні помилки, бо це тільки посилить її тривогу;
  • намагайтеся підтримувати звичний розпорядок дня. Зміни хвилюватимуть дитину й викликатимуть у неї тривогу;
  • виявляйте гнучкість і знижуйте свої очікування від дитини, коли вона відчуває тривогу (наприклад, коли складає іспити, бере участь у змаганнях або виступає на сцені);
  • помічайте маленькі досягнення дитини. Наприклад, якщо ваша сором'язлива дитина пішла на вечірку до однокласника і не відчувала при цьому тривоги, похваліть її за це;
  • не ставте дитині нав'язливих питань, не кажіть про речі, які можуть викликати в неї напад тривоги;
  • якщо дитина стала свідком негативної ситуації, можливо, у майбутньому вона відчуватиме тривогу. Переконайте її, що вона у безпеці і що все буде добре.

Заняття для дітей, які відчувають тривогу

Заняття, покликані полегшити прояви тривожності в дитини, мають бути простими. Ідея полягає в тому, щоб полегшити неприємні емоції. Найкраще в цьому допоможуть ігри.

1. Мильні бульбашки

Розслаблене дихання допоможе дитині швидше заспокоїтися. Коли ми глибоко дихаємо, активізується наша парасимпатична нервова система, і це допомагає нам швидко привести тіло в стан спокою. Але іноді буває складно навчити дитину дихати, особливо тоді, коли вона відчуває тривогу.

Найпростіший спосіб навчити дитину глибоко дихати – це пускати разом із нею мильні бульбашки. Видуваючи бульбашки, дитина робить рівномірні вдихи й видихи, а вигляд бульбашок заспокоює її.

Як виконувати:

  • наповніть банку мильною водою. Візьміть соломинку або трубочку, через яку пускатимете бульбашки;
  • покажіть дитині, як можна видути велику бульбу, зосередившись на диханні;
  • запропонуйте дитині спробувати пускати бульбашки самостійно. Заохочуйте її щоразу, коли вона добре виконуватиме цю вправу.

2. Банка з тривогами

Ця вправа призначена для того, щоб дитина могла висловити вголос свої тривоги й позбутися їх.

Як виконувати:

  • візьміть склянку або бляшанку з кришкою;
  • візьміть ручку й папір;
  • щоразу, коли дитину щось турбуватиме, вона повинна записати це на папері й покласти в банку.

Ще один варіант такої вправи – ведення щоденника занепокоєння.

3. Заспокійлива коробка

Що турбує вашу дитину? Що здатне її заспокоїти? Вам потрібно знати відповіді на ці питання.

Сядьте поряд зі своєю дитиною, зберіть в одну коробку речі, які її заспокоюють. Щоразу, коли вона відчуватиме тривогу, речі з коробки допоможуть їй заспокоїтися.

Як виконувати. Візьміть коробку й покладіть у неї речі, які подобаються дитині (наприклад, її улюблену іграшку, книгу або картинку). Сюди також можна покласти м'ячики, які дитина стискатиме, відчуваючи стрес, а також інші подібні предмети.

4. Розфарбовування камінчиків

Малювання має терапевтичний ефект. Розфарбовуючи камінчики в різні кольори, можна допомогти дитині впоратися з тривогою.

Як виконувати:

  • зберіть гладкі морські камінці в коробку. Скажіть дитині, що ці камінчики заспокоюють;
  • коли дитина починає тривожитися, запропонуйте їй узяти з коробки камінчик і розфарбувати його;
  • використовуйте акрилові фарби, які можна змити, якщо камінчики закінчаться.

5. Баночки з блискітками

Це заняття добре заспокоює дитину. Зробити для дитини баночку з блискітками досить легко.

Як виконувати:

  • вам знадобляться невелика прозора баночка з водою, гарячий клей, блискітки й харчовий барвник;
  • наповніть половину банки водою, додайте одну-дві краплі харчового барвника;
  • додайте у воду трохи блискіток;
  • в інших банках змішайте гель для волосся й воду. Добре перемішайте, поки гель не розтане;
  • додайте гель у баночку. За допомогою клею приклейте кришку до баночки.

Щоразу, коли дитина відчуватиме тривогу, дайте їй баночку й запропонуйте декілька разів перевернути її догори дном. Навчіть дитину робити повільні вдихи й видихи, коли вона спостерігає за тим, як блискітки повільно опускаються на дно.

6. Заспокійливе відео

Відчуваючи тривогу, дитина усвідомлює, що ситуація виходить із-під контролю. Але це не так. Допоможіть дитині зрозуміти, що коли вона раніше справлялася з нападами тривоги, то може впоратися й зараз. Усе, що вам для цього потрібно, – зняти відео.

Як виконувати:

  • попросіть дитину розповісти, що вона робить, відчуваючи тривогу. Зніміть це на відео;
  • дитина може навіть показати, як саме вона справляється з тривогою;
  • також вона може порадити іншим дітям, як упоратися з тривогою;
  • коли вона наступного разу відчує напад тривоги, просто покажіть їй це відео.

7. Щасливий мозок, неспокійний мозок

Це веселе заняття. Вам знадобляться аркуш паперу, олівці, клей і вирізані з журналів фрази й картинки.

Як виконувати:

  • на папері намалюйте два контури обличчя, повернених одне до одного;
  • одне обличчя назвіть «щасливий мозок», інше – «неспокійний мозок»;
  • запропонуйте дитині написати під зображенням неспокійного мозку все, що її турбує, або ж вирізати відповідні картинки і фрази з журналів;
  • під зображенням щасливого мозку дитина повинна написати все, що робить її щасливою.

8. Гра в детективів

Це чудовий спосіб допомогти дитині впоратися з тривогою і знайти логічне пояснення причин свого занепокоєння.

Як виконувати:

  • знайдіть занепокоєння. Запропонуйте дитині визначити, які думки змушують її тривожитися.
  • пошукайте докази. Наступний крок – знайти докази, щоб перевірити обґрунтованість занепокоєння дитини. Ставте запитання, щоб зрозуміти, звідки в неї беруться тривожні думки. Запитайте, що змушує її так думати: конфлікт у школі чи вдома, те, що вона побачила по телевізору тощо.
  • подолайте думки. Ґрунтуючись на доказах, запропонуйте дитині подолати думки, що викликають у неї тривогу.

9. Записи на папері

Записи допоможуть дитині творчо виразити свої почуття. Вони також слугуватимуть дитині нагадуванням про те, що їй до снаги побороти свою тривогу.

Ця вправа має кілька варіантів:

  • «Тривога каже, але я знаю». Розділіть аркуш паперу на дві колонки. Одну назвіть «Тривога каже мені», другу – «Але я знаю». У першій колонці дитина називає свої тривожні думки, у другій – логічні аргументи, які їх спростовують.
  • «Інструкція до тривоги». Вона допоможе дитині згадати, що їй потрібно робити, коли вона тривожиться. Записана інструкція допомагає дитині легше згадати щось.
  • «Я турбуюся, коли ...». Дозвольте дитині написати список речей, які її турбують. Запропонуйте внизу намалювати схвильоване обличчя.

Медикаментозне лікування та психотерапія будуть успішними в разі готовності самої дитини боротися зі своєю тривогою. Щоб син чи донька повірили, що здатні впоратися з тривогою й вести нормальне життя, їм потрібна ваша підтримка. Дитина не повинна страждати через тривогу. Із вашою допомогою вона зможе стати щасливою й жити спокійно.

 

 

 

Що таке стрес та як з ним боротися

ЩО ТАКЕ СТРЕС ТА ЯК З НИМ БОРОТИСЯ

Стрес — це захисна реакція організму на зовнішні подразники. Вона проявляється психічно, фізично, емоційно та дає змогу адаптуватися до змін.

У людини стрес часто виникає під час взаємодії із соціумом. Зовнішні чинники сприймаються як загроза добробуту організму. Стрес має не лише реагувати на загрози та руйнуючі чинники, але повертати до стабільних умов існування.

Що відбувається в організмі під час стресової реакції? Мозок, сприймаючи загрозу, сигналізує наднирникам виділяти гормони стресу — адреналін і кортизол. Внутрішні резерви організму активуються, тому підвищується м’язова сила, швидкість реакції, витривалість та больовий поріг. Це важливі реакції, що допомагають організму боротися з джерелом небезпеки або втікати від неї. Коли загроза зникає, тіло повертається у розслаблений стан.

Сучасне життя, безперервні інформаційні потоки, глобалізаційні зміни спонукають організм працювати на повну силу. Стресова сигналізація не відключається, і згодом людина виснажується. Симптоми стресового стану дуже різні й залежать як від обставин, так і особливостей самого організму. Серйозні травматичні події можуть спричиняти гострий стресовий розлад.

Симптоматично стрес (як і стресовий розлад) появляється таким чином:

  • Фізичні реакції: труднощі зі сном, напруга, втома, тахікардія, болі, розлади шлунково-кишкового тракту (ШКТ).
  • Емоційні реакції: гнів, тривога, оніміння, сором, порожнеча, зниження здатності відчувати задоволення та ін.
  • Когнітивні реакції: кошмари, погана концентрація уваги, нерішучість, занепокоєння.
  • Міжособистісні реакції: недовіра, дратівливість, проблеми на роботі, у школі.

Є науково обґрунтовані інструменти, що допоможуть вам боротися з негативними наслідками стресу:

  • Усувайте чинники стресу
    Якщо це неможливо, переосмислюйте думки щодо нього, це допоможе впоратися з емоціями. Внутрішньо приймайте ситуації поза вашим контролем.
  • Розвивайте соціальну підтримку
    Підтримуйте друзів та рідних. Взаємодопомога важливий чинник у подоланні стресу.
  • Харчуйтеся збалансовано
    Поживні речовини дають необхідні сили для подолання стресової ситуації.
  • Розслабляйте м’язи
    Стрес провокує головні болі, напругу м’язів, біль у спині. Боротися з такими симптомами можна за допомогою розтяжок, масажу, теплих ванн.
  • Майте повноцінний сон
    Здоровий сон — це підзарядка, відпочинок та відновлення організму, він потрібен кожному.
  • Будьте фізично активними
    Під час фізичної активності знижується рівень гормону стресу (кортизолу), ми відчуваємо піднесений стан та отримуємо більше задоволення від життя.
  • Звертайтеся по допомогу до лікаря
    Своєчасне медичне втручання допоможе подолати наслідки стресу, пропрацювати наслідки, визначити, як діяти наступного разу.

Пам’ятайте — стреси часті супутники нашого життя. Важливо навчитися ними управляти, протистояти негативним наслідкам стресу, адже вони впливають на здоров’я та викликають захворювання. Бережіть себе!

 


Download
Тренінг для батьків.doc
Microsoft Word Document 6.4 MB